Абіссінець

Повертаючись, він пройшов пішки мимо Лувра, де, як казали, кавалерія Короля Філіпа V почала формувати славетний кортеж, який мав завтра знятися з місця. На набережній йому зустрілися одягнені в розкішні костюми та з розкішними пір’їнами на капелюхах перший та другий королівські шталмейстери. За ними на скакунах, суспіль укритих мішурою, їхали двадцять чотири пажі в шовкових камзолах і штанях зі срібними галунами та в піні мереживних комірів і манжет. Позаду дванадцять іспанських коней, яких вели в поводах, красувалися своїми переплетеними стрічками гривами, позолоченими вудилами, заклепками та стременами, чепраками червоного оксамиту з золотим та срібним шиттям. Більше Жан-Батіст нічого не побачив, бо загін сірих мушкетерів витискав цікавих з околиць Палацу.

Повернувшись до радника, він застав його в салоні, біля вогню, до якого й сам простягнув руки, щоб хутчій їх зігріти. Була третя година. Франсуаза накрила для них стіл біля каміну. Вони поговорили про королівський кортеж, потім про аудієнцію.

— Як ви збираєтеся там поводитися? — спитав Сангре.

— Скажу правду, — просто відповів Жан-Батіст.

— Еге! Ви погано починаєте. Хіба вам невідомо, що для королів правда — це те, що їм хочеться чути?

— Не знаю, що там хочеться почути Королю, але знаю, що саме хочуть йому сказати, і це брехня.

— Кого ви маєте на увазі?

— Єзуїтів.

— Хіба ж то не вони добилися для вас цієї аудієнції?

— Вони. Але це не означає, що ми маємо згоду стосовно того, що говорити Королю.

Радник відклав шматок індички, яку їв руками, відпив ковток ігристого вина та здивовано подивися на Жана-Батіста.

— Ви кажете мені, що збираєтеся суперечити єзуїтам перед Королем? Мій друже, я щасливий пообідати сьогодні з вами, оскільки дуже боюся, що це востаннє. Але скажіть мені, яку саме мету ви переслідуєте?

— Чесно кажучи, я їх переслідую дві.

— Поганий принцип.

— Але вони для мене як одна, — жваво додав Понсе. — А саме: по-перше, я хочу, щоб Король відрядив мене до Абіссінії як свого повноважного посла, а по-друге, щоб він надав мені усі привілеї, які відповідають цій посаді, у тому числі титул.

— Те, що ви кажете, є амбіційним, але не таким уже й неможливим.

— От бачите!

— Але чому ви так хочете повернутися туди?

— Я на цьому не наполягаю. Але милість короля дозволить мені одразу виконати дві обіцянки, які я дав.

— Дідько забирай! І кому?

— Першу — дівчині. Вона є вищою від мене за походженням. Я пообіцяв з нею одружитися. І не можу на це сподіватися, поки Король не зробить мене шляхтичем.

— Розумію. Це саме те, що зазвичай роблять у вашому віці. А друга присяга?

— Імператору Абіссінії. Я присягнувся йому, що єзуїти не повернуться, і що, коли він проситиме амбасади з Франції, очолювати ту амбасаду буду я.

— Отже, ви маєте просити, щоб відрядили вас, і, водночас, дати знати, що єзуїтів там не хочуть. При тому, що сюди вас довезли саме єзуїти!

— Я не мав вибору. Без них я не зміг би виїхати з Каїру.

— Власне, це я вам і кажу.

— Але вони не знають про мої наміри, — сказав Жан-Батіст.

— Охоче вірю. Тобто вам треба починати суперечити їм в останню мить, у присутності Короля. Ви даєте собі раду, що збираєтеся робити? І ви ще смієтеся!

— Я сміюся тому, що, всупереч очевидності, я повністю певний у собі.

— Молодість робить вас відважним. Будьте обережні. Двір є місцем інтриг, де сміються над мужністю, бо це є така річ, яку перемогти найлегше в світі. Їм достатньо обпертися на декого, хто ховається в тіні, та нанести удар вам у спину.

— Ні, месьє раднику, — промовив Жан-Батіст тихо, — я ще не втратив розуму. Моя певність походить не від сліпоти. Навпаки, вона виникла, коли я тримав очі широко відкритими. Хочете, скажу вам, коли саме? Коли скакав сюди на коні та перетинав це королівство, розмовляючи з народом у селах та в містах. Чи знаєте ви, що я дійшов висновку: людина, яка править усім цим, є великим королем.

— Оце так відкриття!

— Ні, зачекайте. Він тому великий, що я добре пам’ятаю, як, коли я жив у цій країні, постійно чув від старих про Фронду, релігійні війни, страшну чуму та голодомори. А цей король поклав цьому край. Він присмирив сильних світу сього, підкорив шляхту, я бачив у провінціях спустошені двором палаци та повну покору мешканців тих, що вцілили. І подивіться на Церкву: якщо не брати до уваги ту допомогу, яку Король надав їй у боротьбі з протестантами, вона повністю підлягає його владі. Він створив військову міць, дав відсіч зовнішньому ворогу, і могутність його не має рівних.

— Сподіваюся, вам відомо, чого це коштувало? Проти нас об’єдналася Європа, народ стогне під ярмом податків, протестантів і янсеністів травлять, немов диких звірів: ніяких думок у політиці, крім королівських, я вже про це знаю, після тридцяти років у Парламенті.

— Справа не в тому, — сказав Жан-Батіст, заперечно хитнувши головою та знов хапаючись за нитку розмови. — Я не суджу його з точки зору Історії. Я описую справи людини, яка хотіла бути великим королем, і стала ним. Так ось, я кажу: Король Абіссінії теж такий.

— Ви порівнюєте…