Абіссінець

Месьє Ле Нуар дю Руль пожвавлював обід своєї блискучою бесідою. Він любив мистецтво, і з розумінням досвідченого вченого описував єгипетські пам’ятки, котрих ще не бачив. Коли він говорив, вирази його обличчя змінювалися так різко, ніби то був автомат… Жодного переходу не існувало між цими гримасами, котрі зміняли одна одну так стрімко й непомітно, як права рука на грифі гітари переходить від одного акорду до іншого. Не рухалася лише повіка. Коли подали фрукти, він подивився просто на Алікс.

— А ви, мадемуазель, — сказав він, — ви вже бачили сфінкса?

— Ні, — поспішно відповіла вона.

Тільки-но батько зібрався протестувати, оскільки вона щойно повернулася з Гізи, як почувся крик. Алікс підвелася, зробила один крок, і впала без почуттів на підлогу.

Франсуаза з кухаркою, викликані мадам де Майє, віднесли дівчину до її кімнати, за ними поспішили сильно стривожені батьки.

— От бачите, — сказав консул своїй дружині на сходах, — я був певний, що вона підхопить там лихоманку.

— Вона не мала жару, — відповіла мадам де Майє.

— То вже не важливо. Якщо сидіти цілими днями й гарячити собі розум романами, від цього так чи інакше пара піде.

Тим часом, у великій залі, месьє Масе намагався розважити нового дипломата, і просив у нього вибачення за інцидент.

— Це хоча б не заразливо? — спитав Ле Нуар дю Руль, прикривши ніс мереживною хустинкою.

* * *

Версаль у грудні, та ще після гарячкового весілля свят, пов’язаних із відбуттям молодого короля, був схожий на велике стомлене тіло без сил та бажань. Сади, завалені жовтим листям, пронизані серпанками, здавалися останніми острівками життя на тлі чорних, мертвих лісів. Там зустрічалися лише тремтячі від холоду тіні — то садівники метушилися біля якогось пня, або мели газони, напруживши спини, немов рільники. Палац під дахом з сірого шиферу підставляв вітрам похмурі вологі фасади, за його вікнами мерехтіли тьмяні вогні смолоскипів, яких не гасили протягом дня. Жодна карета не могла перетнути двір перед палацом так, щоб жахливий скрегіт коліс на щебені з піщанику не викликав у пам’яті образ підводи з каторжанами. І всюди, з-поза палісадів, віддалені, але посилені луною, чулися вдари дерев’яних молоточків невидимих робітників, що загубилися десь у височині жердяних риштувань.

Жан-Батіст, отець Плантен і отець Флерйо прибули вечором напередодні аудієнції, та оселилися в готелі, збудованому орденом у місті, на бульварі Ларен. За весь час у Парижі Флео так і не приєднався до них, і дав знати, що зустрінеться з ними вже на аудієнції.

— Це означає: він має особливий наказ, і Поншартрен хоче мати його поруч із собою, — зауважив отець Плантен.

Вечеря досить неприємно відрізнялася від смажених пулярок та паштетів з хрусткою коринкою, до яких Жан-Батіст звик у «Чорному красені». Він мав задовольнитися нежирним бульйоном, нашаткованою капустою та шматком сиру. Виснажений та позеленілий Флерйо піддав цей мізерний раціон нескінченним пережовуванням. Після чого кілька разів удоволено вигукнув, як людина, яка щойно завершила бенкет. Сухотний вогонь у каміні ледь теплився. Понсе вечеряв, накинувши на плечі свій фетровий плащ, і, попри це, страшенно змерз. Він попросив дозволу піти спати, потурбувавшись перед цим, щоб його ліжко заздалегідь нагріли грілкою. Він так тремтів, що міг замислюватися лише над тим, яке положення прийняти, аби зберегти останні крихти тепла. Сон охопив його, немов тварину, яка впала в крижану воду.

О восьмій ранку прийшов служник, відсунув завісу, запалив свічку та сповістив його, що отці чекають за сніданком. Їжа, як напередодні, залишала бажати кращого. Понсе, який не звик у такий час пити курячий бульйон, без жодного задоволення дізнався про те, що в цьому домі не тримають ні чаю, ні кави, ні шоколаду. Він попросив склянку мальвазії та осушив її залпом.

Отець Плантен загробним голосом проголосив, що отець Флерйо недобре почувається, не встає з ліжка й супроводжувати їх не зможе. Безперечно, це є наслідком вчорашньої надто ситної вечері…

О десятій під готель за ними під’їхала карета, надіслана отцем де Лашезом. День був ще похмуріший, ніж попередні. Велика свинцева хмара з жовтими відсвітами на боках провіщувала сніг і скрадала світло. Швейцарські гвардійці біля грат палацу були одягнені в потрійні накидки. Відвідувачі не зустріли у дворі жодної людини. З усіх коминів палацу йшов дим.

Жана-Батіста ці кліматичні умови лише підбадьорювали. За кращої погоди блиск позолоти та шат, гармонія саду, витонченість будівель неодмінно одержали би над ним свій претензійний тріумф. Було ж, натомість, щось принизливе в курному барлогу цього короля, який, вважаючи себе таким великим, мав, проте, і пристосовуватися до змін пір року, і захищати себе та своїх домочадців від брутальних примх холоду та дощу. Укритий інеєм Версаль був уже не імперією моці й розкоші, а всього лишень притулком з каменю та шиферу, де тремтіло, згрудившись навколо вогнища, маленьке плем’я, яке чекає, коли прийде край розгулу зими.