Абіссінець

Месьє де Майє вирішив поселити дю Руля в консульстві, попри те, що той був його підлеглим. Він прагнув ушанувати його титул, та, головне, дати йому відчути, що він уже є частиною родини. Заспокоєний стосовно згоди своєї доньки, консул був тепер дуже стривожений щодо намірів нареченого. Чи прийдеться Алікс йому до смаку? Консул був не з тих батьків, кого засліплює любов до дитини. Він судив про доньку не за зовнішністю, а за поведінкою, і тут їй багато в чому можна було дорікнути. Вона ж бо на тім тижні повернулася за його наказом з Гізи засмагла на сонці, звикла гуляти простоволосою, схожа на дикунку. Чоловік делікатний, який щойно вийшов зі столичних салонів, міг і не схотіти компрометувати себе такою дружиною.

У день прибуття дю Руля Алікс вийшла до передпокою саме тієї миті, коли його карета заїжджала у двір, і коли було запізно посилати її перевдягатися. Месьє де Майє з жахом побачив, що вона геть не наклала на щоки білил, зробила зачіску, як в останньої служниці, розчесавши волосся гладко на проділ. На ній була материнська сукня, надто простора для неї, не лише смішна, а ще й старенька та винного кольору, якого навіть у Каїрі вже не носили впродовж останніх п'ятнадцяти років. Уся консульська челядь вишукувалася на ганку позаду родини де Майє. При такій кількості свідків скандалити не було жодної можливості. Крім того, прибулий вже відчиняв дверцята карети, і арабський служник відкидав для нього сходинку. Консул спочатку мав намір залишатися на ганку. Напередодні він обговорював цей пункт протоколу з месьє Масе і прийняв саме це рішення. Однак, переживання змусили його піддатися пориву: він зійшов хутким кроком до подорожнього і привітав його біля карети.

Месьє Ле Нуар дю Руль був чоловік високий на зріст, гарно складений, з тонкою талією, тонкими кістками, і з першого погляду було помітно: він добре знає, як діють ці чари. Він не робив найменшого руху рукою, не продумавши заздалегідь, у якій вигідній позиції її зупинить. Навіть не усвідомлюючи цього, не припиняв стежити за тим, щоб високо тримати підборіддя, злегка згинати ноги в колінах та трохи сутулити спину. Ще небагато гнучкості, і він би мав поставу танцюриста, але ці манери містили в собі надто багато стриманої сили, щоб він не виглядав хитрим котом, хижаком, чия найвища елегантність служить оболонкою найвищій жорстокості.

Коли він наблизився та показав своє обличчя, Алікс здригнулася. Воно було гостре, немов лезо. Його довгий та тонкий ніс без жодного переходу зливався в переніссі з лобом, прикрашеним складкою, схожою на розкриту книгу, до того ж він мав впалі щоки, майже непомітні губи та колюче підборіддя. Відповідаючи на компліменти консула, Ле Нуар дю Руль пробіг очима по присутніх: одна брова, зі зламом на середині, була в нього вищою від другої, а попід нею нерухома, немов бляшана, повіка прикривала чорне око. Він помітив серед інших дівчину, кинув на неї такий наполегливий та твердий погляд, що вона в мить зрозуміла, що всі хитрощі нітрохи не допоможуть їй приховати свої чари від такого чоловіка. Прибулий привітав пань на придворний кшталт, що виглядало дивно, але від чого кожний захопився, як від звичаю найновішого зразку. Потім разом з консулом та месьє Масе увійшов у дім. Вони мали коротеньку нараду; після цього подорожній піднявся до своєї кімнати, а назад зійшов перед вечерею, ще елегантніший, ніж коли з’явився. Він був одягнений у камзол блакитного оксамиту з ультрамариновими відворотами та золотим шиттям, і в блідо-рожевий жилет під колір панталон. Хоч він був у їдальні такий єдиний, а все ж-таки через те, що прибув з Версалю, здавався звичайним, у той час, як інші раптом — і, в першу чергу, сам консул — почали виглядати, немов старий мотлох з бабусиної скрині. Алікс, яка сиділа ліворуч від батька, перевдягнулася в пристойну сукню. Попереднє вбрання не мало іншої дії, крім тієї, що розсердило батька. Як би там не було, вона добре відчувала, що ніщо не може сховати її від очей цього чоловіка, який помітив її вроду, як той гепард розрізнює силует антилопи під покровом заростей. Усе в поведінці цього Ле Нуара дю Руля говорило про те, що він відчуває власне на неї право, але це було зовсім не так, як вона собі уявляла. Безперечно, батько й Поншартрен повідомили його стосовно своїх планів щодо одруження. До цього вона була готовою. Чого ж не передбачала, так це його спокійної та майже дикунської певності, його вигляду розпусника, який не сумнівається в собі, своїх чарах та хитрощах, і який би підкорив її, щоб там не відбувалося, навіть якщо б вона й не була призначена для нього з самого початку, та ще й, у цьому разі, з більшим задоволенням.