Абіссінець

Настала ніч. Вони знов порадилися між собою та мовчки повечеряли. Того вечора у готелі крім Понсе більш нікого не було. Під кінець вечері, яку він старався з’їсти якомога спокійніше, Жан-Батіст підсунув свій стілець до столу вчених. Він попросив у них дозволу пригостити їх м’ятним чаєм з тістечками, оскільки випадково зрозумів з їхньої небагатослівної бесіди, що вони співвітчизники.

— Прошу, — похмуро сказав один з шести.

— Отже, — сказав Жан-Батіст, підіймаючи свою склянку, над якою здіймалася пара, — оскільки тут не дозволяють пити за здоров’я по-інакшому, я підіймаю свій чай, котрий, якщо добре подумати, не відрізняється кольором від коньяку. Хай вам усім щастить!

Усі цокнулися без ентузіазму, за виключенням Жана-Батіста, який веселився за сімох.

— Я не представився, прошу вас мене вибачити: я шевальє Гуго де Водзорг, ваш покірний слуга.

На цих словах удаваний шевальє злегка підвівся та зробив невеличкий уклін кудись убік.

— Ми вчені, — відповів неохоче найстаріший з чоловіків, — нас відрядило в подорож Іспанське Королівське наукове товариство.

— Куди ж вас веде ваш шлях? — спитав Жан-Батіст з нещирою невинністю.

Шестеро тривожно переглянулися.

— До Абіссінії, — нарешті сказав речник.

Шевальє захоплено вигукнув.

— Невідома земля! Месьє, я прихиляюся перед вашою зухвалістю!

Ніхто не міг би виглядати менш зухвалим, ніж ці горе-мандрівники, осиротілі без свого провідника та повні недовіри до фанфарону, який до них причепився.

— Можу я вам задати одне нескромне питання, месьє? — сказав Жан-Батіст, понизивши голос.

— Якщо ви наполягаєте.

— Я ось про що, але, якщо не хочете, то не відповідайте: ви одружені?

У чоловіків по спинах побігли неприємні мурашки.

— Ні, месьє шевальє, ми не одружені.

— Оце так чудово! — гукнув щосили Жан-Батіст, — дійсно, чудово.

— Можна дізнатися, чому? — спитав цікаво один із подорожніх, який сидів зліва та роздивлявся на чужинця з більшою холоднокровністю, ніж інші.

— Тому, що в мене більше не залишається сумнівів у тому, що ви їдете навертати цю країну.

Тут пролунали шість вигуків нараз, і зори шести пар очей зі страхом спрямувалися в бік служб, де, на щастя, не було нікого, хто б міг підслухати необережні промови Жана-Батіста.

— Поясніть, що ви маєте на увазі, — сказав упівголоса найговіркіший з подорожніх.

— Усе дуже просто. Зараз я вам розповім один анекдот, і ви зрозумієте. Я почув його від одного місіонера-капуцина, який жив у Сенаарі, та трохи проїхав у бік Абіссінії. Але, спочатку, гей! Корчмарю! Принесіть нам свічок. Нема чого жаліти сало, тут досить дорого платять.

Прийшов, кульгаючи, Маркос — цілком відданий своїм постояльцям за умови, що кожної речі вимагатимуть виразно та голосно, оскільки він зробився геть глухим. На столі з’явилося дев’ять нових свічок, і, щойно господар готелю пішов, шевальє продовжив розмову.

— Отже, цей місіонер одного дня прибув до села в саванні: кілька хатинок, висока трава та, під баобабом, кілька низьких стільців, на яких сидять, розмовляючи, старі. Він називає себе, говорить арабською, яку вони трохи розуміють. Їхній ватажок йому вірить. Його приймають до себе, та ось, за кілька днів, він починає говорити про свою віру, тобто — наважуся припустити — про нашу з вами.

Подорожні погодилися, хоча не заспокоїлися.

— Схоже, що ватажок сильно зацікавлений тим Ісусом, про чиї дива йому розповідають. Той капуцин йому подобається; він дає зрозуміти, що не проти дізнатися більше. Здається, все йде добре. Нажаль, настає ніч, та ось наш чернець, перед тим, як лягти спати, знаходить у своєму ліжку доньку ватажка. Він нічого не каже, лягає на підлогу та спить там, не торкнувшись дівчини. Уранці нещасна розповідає все своєму батькові. «Як, — каже той капуцину, — ти образив мене відмовою від моєї доньки?» Зніяковілий священик пояснює, що його віра забороняє йому будь-який блуд.

Шестеро єзуїтів слухали з дедалі більшою тривогою. Жан-Батіст трохи зачекав, замовив ще чаю, та продовжив:

— Бачили б ви тут ватажка! Гнів його був жахливим: «Що то за бог, про якого ти нам кажеш, та який забороняє такі речі? Якщо він хоче добра людям, то не може змушувати тих, хто каже, що любить його найбільше, ніколи в житті не торкатися жінки. Твій бог злочинець, та й годі. Він ображає природу, і не міг її створити». Увечері ватажок знов наказує зачинити капуцина зі своєї донькою. Цього разу всі чоловіки сіла чекають біля хати. Ченця попереджають, що він не вийде звідти живим, якщо не надасть доказів, що оволодів прекрасною недоторканою.

— Це жахлива історія, месьє шевальє, — сказав головний над подорожніми переляканим голосом. — Прошу вас, припиніть!

Але насправді він не дуже наполягав, бо всім кортіло дізнатися про розв’язку.