Абіссінець

Було чутно, як потріскують тамарискові цурки в пічці, піддон якої був повний тонкого попелу.

— Це лише справа якихось чотирьох тижнів, Володарю. Я залишив вам ліків більше, ніж на три місяці. У разі потреби може прийти метр Жюремі, навіть якщо зараз він недужає.

— Кажуть, що на сході чума. Ісмаїлія була на карантині. Ви можете захворіти.

— Також і тут. Бог усюди розпоряджається нами, — сказав Жан-Батіст благоговійно.

— Це цілком вірно, — зітхнув Паша.

Потім, зваживши перевагу пропозиції аптекаря над рештою можливих рішень, причому самому Мехмет-бею жодного рішення на думку не спало, він дав згоду на його відлучку.

Усе владналося, або ось-ось мало владнатися. М’який смак тютюну, ніжність подушок, а можливо й певна благотворна дія ліків — усе з’єдналося, щоб дати втомі двох останніх надто напружених днів остаточно заповнити собою тіло старого турка.

Жан-Батіст розпрощався дуже рано. Перед тим, як піти спати, Паша віддав накази щодо Сенаару, і попросив, щоб почали складати загін для супроводження його лікаря до Джидди.

* * *

Шевальє де Водзорг гордовито їхав по Каїру на арабському коні в сірій попоні. Він зняв капелюха і задирав ніс аж до найбільших вікон будинків, звідки міські матусі виглядали подивитися на шляхетного франка з ескортом яничарів у тюрбанах, з шаблями на боках. У теплому повітрі відчувався подих весни, безліч птахів кружляли понад містом. Загін проїжджав крізь базари, у великій метушні кольорів: мідяний посуд, килими, тканини вилазили з крамниць, наводнювали вулицю, брали в полон юрбу розтелеп у чорних та блакитних сорочках, фесках чи накидках.

Увесь шлях до Суецу вони подолали, не проронивши жодного слова, бо найстаріші за званням яничари вважали людину, яку супроводжували, великим вельможею, і не наважувалися порушити тишу. Жану-Батісту теж не було що їм казати. Він був цілком захоплений думкою про те, що збирався зробити. Коли ж утомлювався від цих розмірковувань, то думав про Алікс, хвилюючись, як їй там удалося вийти з нелегкого випробування, пов’язаного зі втечею крізь пустелю. Жан-Батіст був певний у ній, Жюремі та Франсуазі. А ще більш він був певний у своїй щасливій вдачі.

Вони минули Гіркі Озера, побачили здалека Серапей. Нарешті, вечором другого дня, на краї вузької, як Італійське озеро, затоки, відкрився зорові Суец. Бухта була повна білих та сірих вітрил, надутих незмінним південно-західним вітром.

За вимогою яничарів капітан порту — веселий бородатий ліванець — надав у їхнє розпорядження велику двощоглову морську фелюгу, колишнє цивільне судно, пристосоване, після озброєння двома гарматами, для бойових потреб. Екіпаж складався з турецьких вояків, що не дуже тішило через давно та широко відомі складні стосунки цього народу з навігацією. На щастя, більшість з них, і в тому числі старшина, були греками турецького підданства з острова Кіо. Вони творили п’ять молитов і поминали Магомета, але продовжували розмовляти між собою мовою Аристофана.

Барка легко, з попутним вітром, вийшла в море та попливла уздовж Синаю, чиї гірські нагромадження вже виднілися за серпанком.

У місці злиття з Перською затокою на морі з’явилися брижі. Удень під сильним сонцем блищали мокрі дошки планширу та бронзові спини моряків. Ночі ще були холодні та вітряні. Зупинилися лише одного разу, і на світанку п’ятого дня прибули до Джидди.

Каїрський Паша заготовив супровідний документ для пред’явлення шерифу Мекки. Шевальє прийняли з усіма почестями. Поселили в готелі, який належав православному сирійцю на ім’я Маркос, і був розташований на межі пісків, під шатами кількох пальмових дерев, на віддалені від решти міста. Саме там дозволялося перебувати християнам.

За будівлею знаходився оточений муром садок з укритою плитками землею, де були висаджені в шаховому порядку помаранчі та олеандри. Жан-Батіст не помилився в своєму передчутті: щойно зайшов він у садок, як побачив там Мюрада, який сидів на подушці та палив кальян. З іншого боку мовчазним колом, з книжками в руках, засіли шестеро вчених.

Жан-Батіст дуже по-шляхетному здалека та гордовито привітав їх, сів спиною до Мюрада, і замовив солодку каву по-турецькому. Яничари, на його прохання, залишили його самого. Він відпустив їх, тому що вже прибув на місце призначення. Вони ж могли оселитися в місті. Джидда, місто прочан і пожвавлений порт, ховала під суворою зовнішньою оболонкою всі можливі насолоди. Жан-Батіст дав два цехіни першому яничару та по одному цехіну решті з них, що відповідало сумі в дві патаки, тобто в п’ятдесят шість харфів, або в сто дванадцять диванів, чи в дві тисячі двісті сорок кіберів, або ж у шість тисяч сімсот двадцять буржук — цих дрібних монет узбережжя Червоного моря, які роблять не з металу, а з уламків кольорового венеціанського скла. Словом, Жан-Батіст зробив їх багатіями. Вони чемно, але з поспіхом вирушили в місто — вимагати від життя повної сплати по векселю, який, при посередництві легковажного франка, видав їм Аллах.