Абіссінець

— Мені про це казали, — продовжував Паша. — Дуже шкода — це все, що я міг відповісти. То, напевно, розбійники. На шляху їх повно. Друга жінка, що також була в кареті, і якої вони, звісно, не схотіли, бо вона була вже не першої молодості, зробила опис розбійників, але, нажаль, досить невиразний: двоє молодиків у тюрбанах, з чорними вусами, та ще — говорячи, згадують Аллаха. Вони увезли дівчину в сідлі, кудись на північний захід. Потім її, напевно, відправлять кораблем до Кіпру, а там вона прикрасить собою який-небудь бордель на Балканах, чи десь у іншому місці.

— Бідолашна дівчина, — відсторонено вимовив Жан-Батіст.

— Так, і зазначте, що, якби цього не трапилося, то її життя було б ненабагато кращим.

— Чому?

— Її батько казав мені, що вона їхала поступати до монастиря. Я щиро поважаю вас, пане лікарю, але ви християнин, і у вашому світі є речі, яких я ніяк не збагну: нащо тримати всіх цих жінок для одного лише Бога? Ви вірите, що він потребує подібних речей? Хіба він створив статі не для того, щоб вони єдналися? Коли консул пояснив справу, мені кортіло сказати йому, що дівчина, принаймні, хоч і в полоні, але зможе комусь послужити. Ну, годі вже про це. Одним словом, наш месьє де Майє був дуже стривожений. Він майже забув про свою амбасаду. Я кажу «майже», бо щойно я спитав його про новини про неї, він накинувся на цю тему. З тих пір, як ви відкрили мені очі, я розумію, чому він так цим переймається.

Жан-Батіст зберігав скромний вигляд. Служник приніс тістечка з чаєм.

— Повірте, якщо можете, — сказав Паша, — я був приліг, щоб поспати по обіді, але ж не зміг. Усі ці події так і крутяться в моїй бідолашній голові. Я хочу вам зізнатися, пане лікарю: я воїн. Мені треба показати ворога і сказати: «Убий його». Тоді я зроблю все, на що здатний. Дякувати вам, ворога я бачу. Це вже немало. Але як його вбити? Ми не на полі битви. Що я можу вдіяти? Ви знаєте, як Порта веде справи з франками: переговори, хитрощі, то одних переконуємо, то інших. Та ось куди це завело.

Він говорив, не дивлячись на Жана-Батіста, котрий спокійно чекав своєї години.

— Якби я попередив про це Великого Візиря, то, я певний, він попросив би мене надати докази. Та в будь-якому разі знайшов би їх недостатніми. Знадобилися б інші. Поки там що, час би пройшов, і вони б уже й вилили цей клятий єлей на голову цього дю Руля, щоб його зробити Імператором.

Жан-Батіст обачливо погоджувався.

— З іншого боку, якщо я діятиму проти франків сам, консул наробить великого галасу, і хто знає, чи підтримають мене в Константинополі! Ні, я добре поміркував: єдині, кого можна схопити, це капуцини. Я ще дам цій думці визріти упродовж ночі, але завтра вранці пошлю вояків у Сенаар, щоб їх заарештували, та забрали в них єлей та посвідчення Патріарха. Їх усунути нескладно, і ніхто мені за це не дорікатиме. Але що робити з караваном франків? Лікарю, що ви мені порадите, як мудра людина?

Саме цієї миті й чекав Жан-Батіст. Він зробив два ковтки чаю, виждав час, шукаючи відповідь, або, принаймні, роблячи вигляд, що шукає, бо приготував її заздалегідь, і вимовив нарешті, в обережній питальній формі:

— Може, варто змусити діяти Короля Сенаару?

— Він ніколи не наважиться напасти на офіційну амбасаду франків.

— Якщо тільки цього не зробить самотужки його народ…

— Що ви хочете сказати?

— Коли я їхав крізь Сенаар, капуцини погрожували мені налаштувати проти нас населення: для цього вистачило би представити мене чаклуном. Схоже, що народ Сенаару дуже боїться чародійства, і охоче припускає, що білі люди можуть розбудити злі сили. Цим пояснюється лють, яку відчуває до чужинців перелякана юрба, і яку ніхто не може приборкати, навіть Король…

Паша схопився за цю думку, немов людина, яка впала в бурхливий потік, і, наближуючись до водоспаду, з останніх сил хапається за першу-ліпшу ліану та лізе по ній на берег. Щойно ступивши на сушу, Паша привітав себе з тим, що довірився цьому франкові.

Після цього він завдав декілька питань. Жан-Батіст просто та ясно відповів на них.

— Можна подумати, що свої відповіді ви приготували, — промовив Паша без жодної задньої думки, лише з великим захопленням.

Він наказав принести кальян і кілька разів затягнувся з виразом найповнішого щастя. Жан-Батіст чекав продовження. Воно послідувало у вигляді жахливої гримаси на обличчі Паші, в наслідок якої дим пішов з його рота якось боком: він закашлявся та заволав, почервонівши аж по самі вуха:

— А вчені? Ті, що поїхали з курдом!

— Залиште їх мені, Володарю. Я вже ними займуся.

Паша був здивований.

— Дайте мені ескорт до Джидди, — продовжував Жан-Батіст, — забезпечте мене захистом у Єгипті, на той випадок, якщо хтось видасть мене консулу. Офіційно я шевальє де Водзорг, отже, якщо ви поручитеся за мене, то я зможу вільно пересуватися. Я знайду тих шістьох, і — повірте мені — до Абіссінії вони не дістануться.

Після довгих вагань турок сказав:

— Не може бути жодної мови.

Жан-Батіст здригнувся, подивився старому вояку в обличчя.

— Я не можу залишатися без лікаря.