Абіссінець

Наступного дня ворожість оточення стала ще більш обтяжливою. У двох з них, коли вони гуляли містом, кинули камінням. Нічого обміняти на ринку не вдалося, немов усе, що походило від них, мало принести лихо.

Дю Руль вирішив поставити на тих єдиних, хто мав до них хоч якусь повагу, тобто на Короля та двір. Окрім дарунків, котрі піднесли напередодні Королю, він сповістив, що має честь запросити до себе Королеву та шляхетних пань, щоб розважити їх одним атракціоном, який привіз із Європи. Наступного дня прийшло на розвідку десятеро пань. Королева в перший день вирішила втриматися.

Рюмійяк помирав від сміху при видовищі цих тілистих нубійок, загорнутих у кольорові покривала, які не ховали своїх облич та ходили, перевалюючись немов качки.

— Які ж вони потворні! — казав він дю Рулю французькою, посміхаючись запрошеним. — Заходьте, пані. Дивись, ось це мадам Лавальєр.

Він показував на величезну жінку, яка мала дві коси поверх потилиці та кульгала.

— А це, поглянь, наша люба Франсуаза д’Обіньї. Заходьте, маркізо.

То була стара жінка похмурого вигляду. Розмістивши усіх під великим наметом, напнутим посеред табору для прийому гостей, дю Руль представив свій атракціон: криві венеціанські дзеркала.

Жінки знаходилися в центрі намету, а дзеркала були розставлені навколо стін. Коли з них зняли покривала, жінки не рухалися з місця, і дю Руль подумав, що вони не бачать відображень. Разом з Румійяком вони почали, не припиняючи жартів французькою, підводити дам ближче до дивних відображень.

— Ця, напевно, ніколи не бачила себе такою стрункою. Дивись, моя люба! Ти тут схожа на камелеопарда: самі лише ноги, а голова козляча.

— Підійдіть та погляньте на вашу подругу. Яка вона поважна! Завширшки більше, ніж заввишки — саме така, як тут люблять!

Але драгоман Фрізеті, котрий розумів, про що шепочуться пані, не сміявся. Він помітив, що вони не підходили до дзеркал, та були дуже вражені видовищем. Вони бачили себе самих, але сильно спотвореними, ніби їхні душі переселилися в тіла демонів. У цих землях, де іслам перекрив собою та поглинув магію, зовнішність є надто важливою, аби лишатися тільки ілюзією. Те, що відкрилося їм під злі жарти дю Руля, було їхньою власною долею, немов саме пекло на мить розчинило перед ними двері, щоб відкрити нескінченні муки, на які вони були приречені.

Перша, яка почала кричати, потягнула інших за собою. Вони всі кинулися з намету, підтримуючи покривала, щоб легше було бігти, та, ледь дихаючи, перелякані, кинулися до самого палацу, волаючи на вузьких вулицях, мури яких відбивали луну їхніх голосів.

Дю Руль нарешті зрозумів. Він надав наказ стати під рушницю та згуртуватися. Після десяти хвилин тиші вони побачили, що на них з трьох боків повільно насувається, здіймаючи ногами пил, щільна юрба. Полетіло каміння. Кожний франк вистрелив з рушниці, убив по одній людині, але їх було стільки позаду, що всі сподівання були марні. За кілька хвилин караван захопили. Убивати чаклунів голими руками вважається в нубійців поганою ознакою; тому агонія в’язнів тривала трохи більше часу, ніж якби їх по-доброму задушили.

Королівська кавалерія прибула, коли все скінчилося: вона захопила верблюдів і все майно, що було при каравані, та повезла все це Королю. Той одразу ж написав Паші. Йому було шкода, що несприятливі чутки, розповсюджені, без сумнівів, капуцинами, випередили подорожніх. Попри те, що він прийняв їх якомога більш цивільно, юрба все ж-таки вчинила по-своєму. Та й що можуть королі, сумирно запитував він, коли юрба бажає крові?

Розділ 10

На місці злиття двох заток піднявся свіжий вітер, почав дути в бік фелюзі, наповнювати вітрило та швидко підганяти її до Синаю. На блідо-блакитному квітневому небі виокремлювалися вохряні вершини гір. Жан-Батіст відчував на своєму обличчі й долонях гіркуватий смак моря; сонце висушило бризки, що попали на його шкіру, залишивши від них солоні сліди.

Усе мало скінчитися й початися. Три абіссінські місії було вже зупинено. У горах, які зараз виростали на очах, його чекала Алікс. Звичайно, залишалося ще досить невизначеного, щоб Жан-Батіст міг сповна легковажно ринути в прийдешню мить. Але, у глибині душі, він майже відкинув будь-яку думку про великі несподіванки. У цьому мирі, який виникав на лінії, де зустрічаються пориви вітру з хвилюванням вод, на морі, цій таємничій поверхні, яка так добре виражає долю й місце людини в світі, Жан-Батіст спокійно, але й зачаровано, немов той, хто стоїть біля краю безодні, споглядав наближення тієї години, котра нарешті з’єднає його з коханою.

Навколо нього на палубі, вибіленій морською сіллю, стояли босоногі арабські моряки. Їхні сорочки тріпотіли на вітрі. Моряки раділи тому, що було гаряче, що благополучно довели барку до берега. Дивилися на гори, просто як на щось велике, яке було вищим за них.

— Треба намагатися бути, як вони, — подумав собі Жан-Батіст. — Просто жити тим, що посилає нам життя, не налаштовуючи розум поставати проти щастя.