Читаем Абіссінець полностью

До чотирнадцяти років Алікс де Майє була напрочуд некрасивою дитиною. Під час виховання в монастирі неподалік від Шинона, коли її батьки перебували за межами Франції, вона звикла носити ганебні прізвиська, які таврували її повноту та надмірний рум’янець щік: товста півонія, щоката редиска, та інші, котрі вона забула. Втіхою їй при цій тілесній незграбності, могла бути, деяка поблажливість із боку оточення. Її ніхто не боявся, вона не викликала заздрощів і ціною відрази, котру народжувала її зовнішність у інших, могла приймати їхню прихильність. Перші роки юності лише закріпили цей стан речей: тілесні перетворення не обіцяли жодних змін у її жахливих пропорціях. Потворою вона вступила до цього колежу в шість років, і ще більшою потворою лишала його в чотирнадцять, вирушаючи в подорож до Єгипту. І тут раптом, запізно і незрозумілим чином, врода нібито спахнула в ній, як загоряється обличчя під час лихоманки. Вона витягнулася, зробилася стрункою. Усе, що нагромаджувалося у вигляді непривабливих тілес, перетворилося на сік, який спричинив ріст. Червоне зробилося блідим: стільки білизни домішалося до рум’янцю щік, що вони набули дивовижної свіжості та гладкості шовку. Вона розпустила своє густе біляве волосся, якому раніше коси та шиньйони надавали темного відтінку дубової деревини. На жаль, ця врода з’явилася якраз тоді, коли дівчина була сама, і ніхто не міг оцінити її. На думку батьків покластися було не можна, і, до того ж, у неї не залишилося жодної подруги, якій вона могла би надіслати свій портрет, а дзеркало не викликало повної довіри. Вона відчувала, як щось змінюється, і, коли дивилася на себе, їй здавалося, що це дійсно так. Але лякало те, що це могло бути лише наслідком нестерпної самотності, в якій вона перебувала, бо в цьому розкішному каїрському будинку Алікс ніколи не бачила нікого стороннього, і, головне, ніхто не бачив її.

Спочатку Алікс листувалася з кількома давніми подругами. Але листи не доходили, або доходили запізно, коли вона вже їх не чекала, а згодом припинила й писати. Почала брати уроки гри на фортепіано, але стара вчителька якось упала на вулиці, коли йшла до неї — кілька днів пролежала без тями, а потім померла. Отець Габорйо хотів було навчати її латини, яку вона знала краще за нього, бо була в сестер гарною ученицею, та математики, яка її не цікавила. Вона вблагала батька позбавити її цих занять. Залишалося читання. У консульстві була непогана бібліотека. Алікс любила природничі науки та грецькі трагедії. Їй дали спочатку Пригоди Телемаха

Фенелона, Байки
Лафонтена. Романи ж, котрих її батько не схвалював, вона відкрила для себе сама, бо месьє де Майє не лише не читав їх, а майже й не ховав. Клевська принцеса
подарувала Алікс цілий світ, якого вона відтоді не лишала. Щоб мріяти, не треба бути вродливою. Про це свідчив увесь досвід її дитинства. Увага до власного тіла, яке на мить змусило її повірити, що вона може сподіватися на щастя у дійсному житті, насправді народила в її серці лише збентеження та непевність. Тому вона із насолодою занурилася у звичний світ уяви, де завжди була найвродливішою, і де все сприймало її саме такою.

Після обіду в товаристві єзуїтів Алікс сіла у своїй кімнаті біля вікна, яке виходило в сад консульства, і почала роздивлятися на листя лип. Вона думала про Абіссінію, про яку їй розповідали, про ці такі близькі, недосяжні світи, де вона сама могла би народитися, та в яких, напевно, так само мріють інші дівчата. Вона уявляла собі, що має чорну шкіру, і, дивлячись на золотий браслет, який виблискував на її молочно-білому зап’ястку, намагалася уявити, як би він виглядав на темному тлі. Переходячи від однієї думки до іншої, вона геть забула про все, що було навколо, і, спершись на підвіконня, цілком поринула в той замріяний стан, котрий став для неї звичайним, і в якому так швидко минали години.

Раптом вона почула якийсь шум на ганку, якраз під її вікном. Батько когось проводжав. Вона побачила, як той чоловік ішов по сходах, спочатку зі спини; він був стрункий, без капелюха, з кучерявим волоссям, у м’яких черевиках. Чоловік зупинився на алеї. Вона продовжувала дивитися на нього. Тут він звернув, пройшов галявинкою та опустився на коліна перед тим дивним маленьким кущиком, який вона давно вже помітила, бо він не був схожий на інші кущі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее