Абіссінець

— Крім лікування короля, — втрутився отець Версо, який узяв більш фамільярний тон, — ми бажаємо доручити вам передати йому послання.

— Про що саме йдеться?

— Зараз поясню, — сказав отець Версо, щасливий, що розмова нарешті торкнулася головного. — З початку ви повинні завоювати довіру імператора Абіссінії послугами, що ви їх йому надасте. Потім ви матимете урочисто повідомити йому, що ви також — і понад усе — є вісником Його Величності Людовіка XIV. Ви розповісте йому про інтерес Короля Франції до християнського королівства Абіссінії. Ми розраховуємо на те, що ви дасте сповна збагнути незрівнянну велич, величезну міць та святість французького самодержця. Треба зробити так, щоб цей Негус зрозумів, що більшість західних правителів уже погодилися віддати належні почесті королю Франції, і що в його ж, короля Ефіопії, інтересах буде опинитися в променях цього великого світла та обернутися до нього.

— Це дуже красиво, — промовив Понсе, — і я сподіваюся, що зможу цього досягти. Але якої відчутної користі очікуєте ви від цієї справи?

— Ми бажаємо, — сказав отець Версо, — щоб Негус у відповідь відіслав до Версалю свою амбасаду. Ця амбасада має бути блискучою, її має очолювати довірена особа Імператора, а супроводжувати — представники найшляхетніших родин з його оточення. Нарешті, і це дуже важливо, треба, щоб до її складу увійшли кілька молодих абіссінців, які б навчалися потім у Парижі, у колежі Людовіка Великого. Так вони зможуть продемонструвати нам те визнання, що ним давно вже користуються в усьому світі наші славетна мова, культура та наука.

— Ви дасте мені лист відповідного змісту? — сказав Понсе.

— Офіційний лист, що матиме усі належні печаті, — втрутився консул.

— Але, — продовжував отець Версо, — треба, щоб ви старанніше заховали його. Ви повинні віддати листа Негусові у власні руки.

— Здається, я зрозумів, — сказав Жан-Батіст. — А зараз, якщо ви дозволите подивитися на справу, як бачу її я, то я скажу вам, що це зовсім інша місія.

— Інша? — здивовано скрикнув консул.

— Так, інша, бо, погодьтеся, дипломатія не є моїм ремеслом. Я вирушаю туди, щоб лікувати Імператора. Саме це ми маємо обговорювати.

— Та що ж тут обговорювати? — нетерпляче промовив консул. — Скажіть нам так чи ні, ось і все.

— Пробачте, Ваша Ясновельможносте, — промовив Жан-Батіст, — мені здається, що тут знайдеться чимало деталей, про які треба подбати, по-перше, ця: який я матиму гонорар?

— Гонорар! — вигукнув отець Версо. — Але ж, месьє, тут йдеться про те, щоб виконати волю Короля. Велика честь…

— Кожен шукає те, чого йому бракує, — відрізав, кашлянувши, Понсе. — Мені потрібні гроші.

Консул розгублено подивився на отця Версо.

— Як, по-вашому, — продовжував Жан-Батіст, якого, здавалося, аніскільки не пригнічувала погрозлива тиша, — я безкоштовно лікуватиму бідних, якщо багаті мені не платитимуть?

— Месьє, — сказав, нарешті, отець Версо, — Імператорові потрібен лікар. Він сам розплатиться з вами. Ми беремо на себе лише відшкодування ваших витрат на подорож.

— Що ж, це переконливо, — сказав Понсе, узявши бісквіт з корицею. — Тобто гонорар я обговорюватиму з Імператором. Тоді давайте поміркуємо про витрати.

Відразу за цим почалася довга розмова, під час якої лікар вирвав у консула обіцянку — та ще й у письмовому вигляді — оплатити спорядження для подорожі та відшкодувати збитки через вимушену перерву в роботі та втрату клієнтів через його довгу відсутність. Він також поставив вимогу сплатити йому авансом за лікарські інструменти, котрі він візьме з собою, під приводом, що їх напевно буде втрачено або пошкоджено, а також забезпечити його теплим одягом та зброєю. До цього додавалися верхові та в’ючні тварини для експедиції, та все, що доведеться сплатити місцевим князькам, перетинаючи їхні землі.

Украй засмучений збитками консул погодився на все. Він пообіцяв собі у той самий день відписати родичеві, месьє де Поншартрену, щоб він узяв ці витрати на себе.

— От і добре, я згоден, — сказав наприкінці Жан-Батіст. — Я вирушу до Абіссінії, коли вам буде завгодно.

Товариство зітхнуло з полегшенням.

— Я хочу дещо додати, — сказав отець Версо, який нізащо не хотів упускати з уваги жодної дрібниці. — Ось отець де Бревдан, він вас супроводжуватиме.

— Єзуїт в Абіссінії! — сказав Понсе. — Але ж п’ятдесят років тому імператори проголосили вас своїми ворогами. Мій отче, це ризик, якого я б нікому не хотів нав’язувати.

— Його нав’язуєте зовсім не ви, — твердо сказав отець Версо. — Йдеться про наказ короля. І, як ви наполегливо зазначаєте, ця подія мала місце п’ятдесят років тому. Цілком можливо припустити, що за цей час усе змінилося. У всякому разі, заспокойтеся — ми не збираємося відряджати отця де Бревдана як єзуїта. Тут його ніхто не знає. Там він буде, скажімо, вашим служником.

Понсе обмінявся коротким поглядом з отцем де Бревданом, який виглядав не більш веселим, ніж якби щойно був побитий палицею.

— Що ж, нехай буде служником, якщо на те ваша згода, — сказав Понсе.

І, обернувшись до єзуїта:

— Назвемо вас… Жозефом? Що скажете, мій отче?

Бревдан опустив очі.