Абіссінець

— Я повторюю, бо ви не хочете почути. Ви вперто сумніваєтеся.

— Бо є інші капуцини, і вони могли…

— Не будемо більше про це, — промовив, підводячись, месьє де Майє. — Я вас попередив. Якщо ви бажаєте ризикнути привести до Негуса шарлатана, нарікайте самі на себе. У решті-решт, це вам знімуть голову з плечей…

— Але що ви пропонуєте, якщо я відмовлюся від капуцина?

Консул сів. Справа потроху просувалася.

— У нашій колонії є цілком підхожий лікар-франк.

— Я не знав, — зацікавлено промовив Гаджі Алі. — Про кого йдеться?

— Про аптекаря. Він лікує самого Пашу.

— Ось як! Я вже чув про нього, — сказав купець. — А все ж таки, для франка це дивно — мати стосунки з турками, як ви вважаєте?

— Що ви хочете цим сказати — мати стосунки з турками? А я хіба їх не маю? Ні, я рішуче рекомендую вам цю людину. Його послугами користувалася моя власна дружина.

Гаджі Алі, здавалося, не лишав своїх сумнівів.

— Капуцини мені його не радили.

— А на якій підставі, перепрошую, вони собі дозволили цей наклеп?

— Він не набожний.

— Він не набожний! — гнівно вигукнув месьє де Майє. — По-перше, це не точно: він ходить до церкви. По-друге, скажіть мені, яке відношення має до цього набожність. Якщо він добрий лікар, нащо турбуватися про щось інше?

— У цій справі ніщо не відбувається без Божої допомоги, — сказав, мотнувши головою, караванник.

— Що ви там понавигадували? Ви магометанин, цей лікар — католик, а Негус — єретик; який же Бог, по-вашому, дасть раду цій справі?

— Бог — то є Бог, — сказав Гаджі Алі, поцілувавши свої пальці та підвівши очі до неба.

— Тоді привезіть туди олександрійського коптського Патріарха та попросіть його зробити диво, — гримнув консул.

Цей верблюжатник, месьє де Майє це добре зрозумів, намагається затягти його до безглуздих сперечань, де з єдиною метою пропхнути свого кандидата йому доведеться відстоювати найогидніший атеїзм. Він замовк, а купець надовго поринув у розмірковування.

Гаджі Алі не знав, чи вірити йому в цю історію з єрусалимським кур’єром. У культурі жителів пустелі дивовижні речі не є найбільш неймовірними, тому він остерігався одразу ж відкидати все, що зблизька або здалека здавалося неприродним.

Зате він добре усвідомлював, що консул має непохитний, хоч і таємничий, намір переконати його відмовитися від послуг капуцинів і взяти з собою лікаря-франка. Він підрахував свій зиск і зрозумів, що від церковників користі небагато: вони йому нічого не пообіцяли, і мали такий вигляд, нібито роблять йому ласку. До того ж, вони могли скомпрометувати його в очах турків і всіх місцевих правителів, котрих він зустріне дорогою. А от франкський лікар викликає менше підозр, і, якщо його правитель так сильно бажає його позбутися, то треба цим скористатися.

Гаджі Алі почав тихо зітхати та бідкатися.

— Запитайте, чому він скиглить, — сердито сказав консул месьє Масе.

— Він каже, що думає про витрати, які понесе, якщо йому доведеться змінити свої плани та взяти іншого лікаря.

— Нарешті, — зітхнув із полегшенням консул.

Обговорення тривало ще з півгодини. Месьє де Майє довелося тричі підходити до секретера за завісою. Треба було оплатити змінних верблюдів, вісників, що їх доведеться розсилати, молебні, що їх належатиме відслужити. Але, врешті, справу владнали, і всі лишилися задоволеними.

* * *

Щойно почувши про вдалу угоду, отець Версо повідомив про свій від’їзд наступного дня. Тепер він мав вирушити до Дамаску, де на нього чекали інші справи. Обід був короткочасним та мовчазним. Під покровом ночі до нього прийшов отримати останні настанови отець де Бревдан. Двоє священиків мали нараду на другому поверсі.

Стомлений месьє де Майє пішов спати рано.

Неподалік від них, на одній з віддалених вулиць колонії, весело вечеряли за пляшкою свого найкращого вина Жан-Батіст та метр Жюремі. О десятій годині вони вийшли на терасу. Піщаний вітер притемнював світло зірок і зберігав теплим повітря. З усіх кінців арабського міста долинали звуки тамбуринів та радісні вигуки, оскільки того часу як раз завершувався сезон весіль. У відповідь їм вили собаки.

— Ні, не може й мови бути, щоб я вв’язався в цю справу, — казав метр Жюремі, продовжуючи розмову.

— Але ж консулові не потрібно про все знати. Я йому нічого не скажу, ми з прислужником вирушимо з міста, а ти приєднаєшся до нас потім.

Протестант, тримаючи в одній руці свого олов’яного келиха, рішуче підняв іншу руку вгору.

— Марно! Ні та й ні.

— Тоді ми маємо розлучитися?

Вони познайомилися п’ять років тому у Венеції. Жан-Батіст шукав учителя фехтування. Йому зустрівся цей перекотиполе-емігрант, чорнявий буркотун, який жив під фальшивим ім’ям. Учні кликали його метром Жюремі.

— Напевно, — похмуро промовив протестант.

Він відвернув обличчя, бо, коли йому траплялося розчулитися, він не міг допустити, аби це було помітно.