Абіссінець

Тепер вона бачила відвідувача в профіль. Це був той самий молодий чоловік, який зустрівся їй учора на мості через Каліш, і який так дивно на неї дивився. Його рухи вражали витонченістю, сповненою простоти. Вона зауважила, з якою вправністю він опустився на коліна, як витяг ніж, узявся за гілку… Усі, кого їй інколи доводилося бачити в консульстві, належали до двох — очевидно, несумісних, — світів: з одного боку були люди вельможні, виховані, ввічливі, сповнені лиску, поважності та манірності, не здатні на простий, звичайний жест, який би мав якусь практичну мету. З іншого ж — люди з народу, які робили все, але не були ніким, і всі — кухарі, кучери, охоронці — мали таки грубі звички, що краще було б, щоб вони не обмовлювалися ані словом і поводилися, як тіні. У молодому чоловікові, що постав перед її очима, хвилюючим чином поєднувалися риси обох цих каст: він мав поставу господаря і вправність слуги.

Їй чомусь здавалося, що поки вона роздивлятиметься на нього, він її не помітить. Алікс була немов уві сні, а сновидіння не можуть бачити сплячого. Однак, молодий чоловік раптом обернувся й подивився на неї. Коли ж її востаннє відвідувало це, таке природне для тих, хто живе у світі, відчуття: на неї дивився незнайомець! А може, цього зовсім не траплялося з тих самих пір, як вона вийшла з дитячого віку? За винятком хіба що тих кількох старих священиків, з котрими батько дозволяв їй спілкуватися за обідом. Але ж ніхто ще не вривався в її думки так стрімко, як оцей чоловік, який дозволив роздивитися свою цілком природну постать і щире, здивоване обличчя. Вона була вражена, і усміхнулася у відповідь на його усмішку. Потім, через острах, за який сама собі одразу ж дорікнула, відступила на три кроки від вікна. Заклавши руки за спину, спираючись на одвірок дверей своєї кімнати, вона довго стояла здивована, затамувавши подих. Їй уже не вистачало теплоти того погляду. Вона вчинила, як дитина, котру страх перед можливим покаранням змушує втекти тієї самої миті, коли жадана насолода вже є такою близькою.

«Чому я заховалася? — подумала вона. — Цей молодий чоловік не злякав мене. Ні, я не боюся. Навпаки, він здається ввічливим та шляхетним, інакше мій батько його б не приймав. То чи я зробила зле, дивлячись у вікно? І що поганого, якщо подивишся на гостя, який виходить із консульства?»

Алікс довго заспокоювала сама себе. Коли ж, наприкінці цього маленького двобою, тільки-но одна з чашок терезів своєю незаперечною вагою змусила іншу піднятися вгору, вона поквапилася до вікна. Проте незнайомець зник.

Вона трохи зачекала, переконалася, що той пішов, і повернулася до своєї кімнати. Хоча зовні повітря вже освіжалося хитанням гілля дерев під теплим вітром, у будинку панувала денна спека. Вона подивилася на ліжко під зеленим муаровим покривалом, на подушку зі своїм вишитим вензелем, на маленький столик з суконною оббивкою, на стілець, на капелюх, на книжки та кілька порцелянових ляльок. Ці речі, що нерідко скрашували її дні, були насправді лише тюремниками її самотності. Одного погляду на них було достатньо, щоб їх викрити. Вона ледве не розсердилася на себе за те, що дозволяла їм, хоча й нечасто, бути своєю втіхою, і розплакалася, заховавши обличчя в долоні.

* * *

— Позеленів! — сказав рішучим тоном консул. — Ви правильно почули. І за два дні жахливих болів, він упав на землю, немов гнилий плід…

— Дайте мені час перекласти, Ваша Ясновельможносте, — сказав, махаючи рукою, месьє Масе.

Гаджі Алі, відкинувшись назад, зробив жахливу гримасу.

— Він питає, чи вмер пацієнт, — переклав секретар консулові.

— Ні, — з педантизмом відповів месьє де Майє, — тобто треба додати: не одразу. З початку він довго страждав. Він благав, аби його добили. Але ми, християни, не маємо права звільняти душі від тіл.

— А я б це зробив, — вигукнув Гаджі Алі, розмахуючи у повітрі кинджалом, який він витяг зі складок своєї дивовижної туніки.

— Скажіть йому, щоб він заспокоївся, — сказав, відступаючи, консул, — і, головне, щоб він заховав цей предмет.

Гаджі Алі витер собі лоб рукавом, і запитав спокійніше, дивлячись дипломатові в очі:

— Чи певні ви у своїх словах?

— Як це так, чи певні? Це ж мій шановний колега з Єрусалиму власноручно написав нашому послу в Константинополі, месьє де Ферйолю, який, у свою чергу, надіслав мені це повідомлення зі своїм особливим кур’єром. Він прибув сьогодні вранці, і ви самі можете побачити його коня в моїх стайнях — він весь аж у милі.

Масе переклав.

— Капуцин, який видавав себе за лікаря, — протарабанив месьє де Майє, немов визубрений урок, — лишив Єрусалим. Він сів на корабель на Олександрію та Каїр. Може, це той самий?

— Жодних сумнівів, — сказав Гаджі Алі.

— Трьох пацієнтів, що він їх нібито вилікував від прокази, було доставлено до консульства після його від’їзду. Мій колега бачив на власні очі, що один з них був живий, а двоє інших — мертві. Усі мали зелені руки та ноги, а один не мав їх зовсім.

— Досить! — закричав Гаджі Алі, у припадку нудоти піднявши ліктя до рота. — Не повторюйте мені всього.