Абіссінець

Консул, месьє де Майє, був небагатого шляхетного роду. Народився він на сході Франції, де старе генеалогічне дерево його родини поки що якось чіплялося корінням за грунт. Ніхто б не міг сказати, що де Майє були розорені, бо вони ніколи нічим особливим і не володіли. Уся пиха цих дрібних шляхтичів, які опинилися в оточенні спритних буржуа та заможних селян, полягала в тому, щоб нічого не робити, а вся честь — у тому, щоб анічогісінько не мати. Єдиною річчю, яка заважала їм повністю зрівнятися з іншими і через це страждати, був їхній титул, хоч і незначний, але такий, що надавав особливого значення решті недоліків. Поза усякий сумнів, порятунку належало чекати зверху. Одного дня неминуче підвищення якогось, бодай найвіддаленішого, родича потягнуло б за ним угору всіх інших. Диво змусило трохи себе зачекати, але все ж таки відбулося, коли Поншартрен, який через власну кузину доводився родичем матері месьє де Майє, зробився міністром, а згодом і канцлером великого короля, що перебував тоді в зеніті своєї могутності. Поодинці на такі висоти не злітають, навіть якщо цей зліт є наслідком власних заслуг. Треба ще оточити себе вірними людьми, і багатьма, і розсадити їх по місцях, і підтримати, і, одного прекрасного дня, запустити в дію. Вони ж тим більше будуть відданими, оскільки були нічим до того дня, коли з них зробили дещо. Поншартрен це відав, і ніколи не забував користуватися послугами родичів.

Наприкінці набожної та вільної від жодних трудів юності месьє де Майє не дуже-то багато встиг вивчити з книжок, і ще менше — з життя. Впливовий дядько витягнув його з небуття, здобувши для небожа місце консула в Каїрі.

Протеже відчував до свого покровителя таку собі тривожну вдячність, бо добре знав, що сам він нічим не в змозі відплатити за таке благодіяння. Йому залишалося чекати того страшного дня, коли ця людина, якій було під силу все — зокрема і повернути його в попереднє становище — захоче від нього чогось такого, що він не зможе виконати, не завдаючи собі небезпеки. А небезпеки месьє де Майє не любив.

Консульське місце в Каїрі було найбажанішим з-поміж усіх на Близькому Сході. До французького посла в Константинополі звідти було далеко. Місто Каїр стояло осторонь від великих шляхів: тут радше траплялося багато галасу з нічого. Тут тільки й треба було приборкувати неспокійний народець, який складався з кількох десятків купців та пройдисвітів. Ці люди, що потрапляли сюди переважно завдяки збігові надзвичайних обставин, мали зухвалість вважати хоробрість доброчесністю, гроші — силою, а давність свого вигнання — чимось на кшталт славетного титулу. Консул умів їм нагадати, що єдиною силою є закон, а єдиною чеснотою — шляхетне походження, якого їм мати не судилося. Головним, і месьє де Поншартрен завжди наполягав якраз на цьому, мало бути добре порозуміння з турками. Це настільки ж стосувалося великої політики Франції, яка потаємно підтримувала османський альянс проти Імперії, наскільки й мало відношення до повсякденної безпеки. Ніщо не заспокоювало франків більше, ніж упевненість: турки за вказівкою консула завжди готові будь-якого порушника спокою викинути геть.

До того ж, консул не платив за квартиру, отримував чотири тисячі ліврів річної ренти, шість тисяч п'ятсот ліврів на стіл та прислугу, і користувався правом щороку ввозити сто барил вина за два з половиною піастри митного збору за кожне, що становило значну вигоду. Месьє де Майє був надто вдячний за всі ці благодіяння, які робили з нього багатія. Щомісяця в листах, котрі відпливали з порту Олександрії на кораблях Індійської Компанії, він віддавав хвалу своєму покровителю. Найважливішим у цих посланнях було уславлення месьє міністра, але, щоб ця надто солодка страва не приїлася й не викликала відрази, консул щоразу додавав до неї яких-небудь відомостей про місцеві справи. Лист, якщо він був підкріплений достатнім матеріалом, приймав форму невеличкого меморандуму, подібного до того — це була велика гордість пана консула, хоч він і не був повністю певний щодо наслідків листа, — де він розглядав можливість проривання каналу між Середземним і Червоним морями.

На ці листи месьє де Поншартрен незмінно відповідав. Він коментував їх і зрідка додавав кілька зауважень з питань політики. В останньому листі, що надійшов вже понад місяць тому, міністр уперше виклав щось схоже до прямої інструкції. Консул мав приготуватися незабаром прийняти єзуїта, який, за словами міністра, слідуватиме в Каїр з Версалю проїздом через Рим. Міністр зобов'язував месьє де Майє виконати всі накази духовної особи, які він мав дорівнювати до королівських чи до тих, що надходять від Ради Міністрів.