Абіссінець

Підходив до завершення третій день лікування Гаджі Алі. Коли всі розташувалися, він з похмурим обличчям вирушив у напрямку Понсе, пройшов повз нього та приєднався до караванників, котрі зібралися за кілька метрів навколо колодязя та вмивалися перед своєю молитвою. Вони були простоволосі та роздяглися до пояса. Гаджі Алі дуже повільно зробив те саме. Він залишився у своїх широких полотняних арабських штанях, але зняв взуття. Побризкав себе водою, потерся, плюнув, та, узявши в одну руку свої туніку та тюрбан, а в іншу — черевики, наблизився до Понсе. І той побачив, що на всій поверхні, яка піддавалася лікуванню, залишалася тільки незначна припухлість, яка мала незабаром зникнути. Хворобу було вилікувано. Гаджі Алі шанобливо привітав Жана-Батіста, знов одягнув туніку та пішов собі у віддалене місце, де розгорнув свій килимок для молитви.

Жозеф, який спостерігав за цим, наклав на себе хресне знамення та промовив:

— О Господи, це ж диво!

Цей вислів був дещо образливим для Жана-Батіста, який побачив у ньому намагання принизити його заслуги.

— Знаєте, що написано в Кабалі? — сказав він. — Той, хто вірить у диво, є дурнем…

Отець де Бревдан похнюпив ніс.

— …А той, хто не вірить, є атеїстом. Поміркуйте над цим цього вечора, коли ми вирушимо в дорогу.

Наступні дні та ночі були схожі на перші. Корабель пустелі тримав курс крізь піднесену самітність. Їм доводилося спати серед безкінечності, де єдиним укриттям для них були розтягнені шкіри наметів. Їх гнітила спека, немов у лазні. На відміну від перших днів, години відпочинку видавалися важчими за переходи, які тепер здійснювалися у прохолоді темряви. Вони дісталися до другого колодязя, в якому була чиста вода, і змогли наповнити баклаги. Відтоді, як Гаджі Алі сам перевірив уміння лікаря, він ставився до Жана-Батіста з більшою повагою. Хоча до красномовства йому було далеко, він усе ж-таки погоджувався відповідати на запитання, і навіть інколи сам ділився корисними звістками. Того дня Гаджі Алі прийшов до Понсе перед дорогою і сказав:

— Ви знаєте, що до Ель Ваху в каравані прямував ще один франк?

— Нам казали, але ми його не бачили. Хто це?

— Не знаю. Він випередив нас на два дні шляху.

— Хто йде з ним?

— Він їде на верблюді, а другий верблюд везе за ним поклажу. Але чоловік один.

Як тільки караванник відійшов, приплентався за новинами Жозеф. Жан-Батіст, почасти через жалість до єзуїта, почасти заради полегшення для себе дратівливого видовища єзуїтового відчаю, сказав йому, що все йде добре.

Були ще дні відпочинку, що знесилював, та ночі маршу під світлом повного місяця, яке сліпило вічі. Нарешті вони піднялися на пустельне плато і, перетнувши його за один перехід, побачили на світанку, що в них під ногами розкинулася широка долина Нілу, сповита туманом, який випаровували вночі поля. У луці річки було збудоване велике місто. Над рівною масою глиняних будинків здіймалися зелені квадрати садів та масивні, немов вежі, мінарети, які дуже відрізнялися від османських стріл Нижнього Єгипту. Вони були в Донголі, першому місті королівства Сенаар. Караван зупинився перед його мурами. Гаджі Алі з Понсе, на три кроки позаду якого йшов служник, увійшли опівдні до міста й попрямували представляти свої супровідні листи та подарунки принцу, який правив містом в ім'я короля Сенаару.

Це був невисокий миршавий чоловік, ледь помітний на троні, укритому строкатими тканинами. Він прийняв подорожніх з великими почестями та попросив Понсе вилікувати свою молодшу доньку, одинадцятирічну дівчинку, яка майже осліпла.

Привели княжну, яка могла ходити, лише спираючись на руку служниці. Її очі заліплювала жовта рідина. Правитель сказав, що інколи доводиться зав’язувати їй вночі руки за спиною, бо, щойно вона торкалася очей, запалення ставало ще відчутнішим. Жан-Батіст наказав Жозефові принести валізку з ліками. Звідти він витяг червоний порошок, який наказав розчинити в дуже чистій воді. Треба було три дні промивати дитині очі цим розчином, а вночі класти їй на повіки ватні тампони, змочені у тій самій рідині.