Читаем Абіссінець полностью

Було щось лагідне, заспокійливе в цьому обличчі. Якесь сусідство радості та усмішки зі зморшками навколо очей та в кутиках рота, слідами сліз та випробувань, які додавали до простої життєрадісності спокійну готовність до великих випробувань.

— Хто — «він»? — спитала Алікс.

— Звісно, Жюремі, — відповіла зі сміхом жінка.

Мадемуазель де Майє не змогла стримати виразу розчарування.

— Тому, що саме він розповідав мені про це, — заспокійливо додала жінка.

Вона взяла Алікс за руку, підвела її до стільця і посадила. Сама ж сперлася спиною на балюстраду.

— Я вже два тижні дивлюся на вас. Я знаю про вас усе — ваше ім’я, кого ви кохаєте. Це надто несправедливо. Я теж повинна вам дещо розповісти: мене звуть Франсуазою, я мешкаю в тому будинку, з якого щойно вийшла. Коли ці два месьє жили тут, я щодня приходила готувати для них їжу. Тепер вам спокійніше?

— Так. Ні. Я не знаю, — відповіла збентежена Алікс.

— Звісно, це жорстоко, — сказала Франсуаза. — Я давно могла б заговорити з вами. Ви думаєте, що мені було приємно бачити, як ви тут крутитеся самі за два кроки від мене?

На скроню Франсуазі впало чорне пасмо густого волосся з її високої зачіски, вона повернула його на місце. Алікс побачила, що вона має руки, почервонілі від праці, з короткими нігтями, але ж — жіночі, завдяки тій якості шкіри, котра робила непомітним рельєф вен та надавала рукам ніжності чогось м’якого та гладенького.

— Ви розумієте, — сказала Франсуаза, — я мала виконати наказ. Ці накази… Завжди можна зробити по-своєму. Але ж я пообіцяла.

— Пообіцяли? Що ви пообіцяли, та кому? — спитала Алікс.

— Жюремі! Він змусив мене присягнути, що я спочатку зачекаю, доки ви тут звикнете, переконаюся, що священик завжди добре спить, а потім уже відкриюся… До речі, чи залишилося ще те питво, яке вони залишили?

— Десь із півпосудини.

— Скажете мені, щоб я долила, коли воно скінчиться.

— Ви маєте ще? — сказала Алікс, яку протягом останніх днів турбувала можливість залишитися без серцевого засобу.

— Скільки завгодно. Це ж та самогонка за двадцять піастрів, котру нам продає месьє ваш батько!

Франсуаза тихо, але щиро розсміялася. Вона мала цілковито рівні зуби, кожний — немов перлина. Потім сказала серйозно:

— Усе це я пообіцяла Жюремі. І до того ж, передати вам лист.

— Лист! — гучно скрикнула Алікс.

Вона не розуміла: Жюремі, лист. Їй зробилося страшно.

Франсуаза подала їй знак замовкнути та прислухалася до сплячого. Нічого не почувши, і бачачи, що дівчина як на голках, вона понишпорила під спідницею і витягла складений аркуш.

— Ось він. Ви чекали п’ятнадцять днів, а тепер не можете стерпіти дві хвилини. Тримайте!

Алікс схопила лист і прочитала на конверті: «Для мадемуазель де Майє». Це був той самий почерк, що в тій записці, яку вона читала й перечитувала з першого дня, — почерк Жана-Батіста.

Розділ 4

Упродовж трьох днів великий караван повільно змінював свій склад. Країни, які вони мали перетинати, розташовувалися дедалі ближче до півдня, і страждали від жорстокої спеки. Ночами сходив місяць і освітлював усю пустелю. Отже, вирішили рухатися вночі. Вирушати мали щовечора на заході сонця. До того ж дедалі рідше мали траплятися й колодязі, ще рідше — можливість здобути якусь їжу. Отже, їм не залишалося нічого іншого, як робити запаси на вісім днів. В останню мить Жозеф узнав, що нестиме мішок на спині, бо тварини були навантажені мало не понад міру.

Гаджі Алі ходив із непроникним обличчям. Він з’являвся то тут, то там, перевіряв поклажу, вигукував накази, ляскав батогом. Багато разів проходив повз Понсе, нічого не сказавши про дію його ліків. Лікар же утримувався від бодай найменшого запитання до того, як минуть три дні.

Вони знялися з місця і повільно вирушили в тиху ніч. Борошно місячного світла згладжувало обриси речей та робило об’ємними тіні. Хитання крупів верблюдів, зосереджене мовчання людей та приглушений шум сотень кроків піском наганяли якесь заціпеніння, майже нездоланний сон. Доводилося з ним боротися, аби не впасти.

На самому світанку, коли, ліворуч, небо почало змінювати колір на ліловий, вони досягли першого джерела води та розбили біля нього постій. Це було навіть менше, ніж оаза: кілька дерев та колодязь із зацвілою водою. Вода мала огидний колір та жахливий смак. Люди скористалися нею, щоб обмити собі волосся та обличчя. Але ж пити її міг наважитися лише той, хто хотів умерти не від спраги, а від чогось іншого.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее