Читаем Абіссінець полностью

— Ель Вах, — сказав він на свій кшталт, і поманив їх за собою.

Вони перетнули галявину, потім пройшли повз поле гірких гарбузів — поперед старий, за ним Жан-Батіст, Бревдан та двоє віслюків на мотузці. Нарешті вони опинилися серед підліска, що складався з густого, темно-зеленого чагарнику. Показавши на кущі своїм дрючком, старий тричі повторив:

— Ель Вах!

Це було щось схоже на падуб-гостролист із глянсовим, злегка колючим листям темно-зеленого кольору.

— Посох Мойсея, — сказав старий, — Ель Вах!

І знов показав на чагарник.

— Посох Халеда Ібн Ель Вааліда: Ель Вах!

— Хто такий Халед Ібн Ель Ваалід? — сумирно спитав Бревдан.

Старий нахмурився. Питання здалося йому ознакою великої неосвіченості.

— Великий воєвода, винищувач християн!

— Невже? — сказав розгублений єзуїт.

— Спочатку вода тут була гірка. Халед Ібн Ель Ваалід пробив своїм посохом джерела. Вода стала чистою. Ель Вах!

Вони подякували старому і мовчки пішли до себе.

— Отже, — сказав отець де Бревдан, побачивши, що його компаньйон поринув у свої думки, — які надприродні відповідності навіюють вам ці рослини?

Жан-Батіст зробив загадковий рух рукою. Після того, як вони повернулися до постою, він сам пішов гуляти оазою.

Він пізнав у цьому чагарнику той кущ, котрий зростав, легкий та самітний, у садку консульства, і гілку якого він збирався зрізати, коли перед ним постала Алікс. Цей спогад занурив його в найсолодші мрії.


* * *


Алікс приходила щодня вже упродовж двох тижнів — це зробилося для неї приємною звичкою. Коли отець Габорйо після свого трунку засинав у шезлонгу, вона йшла розмовляти з птахами та рослинами. Як і передчував Жан-Батіст, дівчина сама здогадувалася, що їм потрібно: розчищала дорогу для більш слабких, обмежувала за допомогою садових ножиць надмірний запал більш сильних. Їй також вистачало часу перегортати книжки, лякливо торкатися пальцями руків’я шпаг, які залишилися висіти на гілці. Вона осмілилася навіть гойдатися в гамаку. Усе єство будинку кричало про відсутність господаря. В залежності від свого настрою Алікс то бачила Жана-Батіста в усіх місцях, де він залишив свій слід, то його не вистачало всюди, як тієї голови, відтятої від тіла, котре без неї стало бездиханним.

Знадобилося два тижні, щоб вона, звикнувши до будинку, наважилася вийти на терасу, яка виходила на внутрішнє подвір’я. Хоч усі віконниці й були зачинені, хтось міг-таки дивитися на неї крізь щілину. Вона боялася, щоб пересуди не дійшли до батька.

Спочатку дівчина виходила лише на кілька хвилин. Поза вікнами, з яких її могли побачити, нібито не існувало жодного життя. Вона осміліла, принесла на терасу стілець і проводила там щоразу по півранку.

Сидячи на терасі на п’ятнадцятий день після відбуття каравану, Алікс почула поза одною з віконниць якесь шарудіння. Вона здригнулася, завмерла. Краще не показувати свого страху, не втікати, ніби в її діях було щось нечемне. Шкрябання почулося знов. Це було найближче до тераси вікно, десь на метр вище від неї. Раптом обидві віконниці розчинилися, і у вікні постав силует жінки. Вона приклала палець до вуст, показуючи Алікс, щоб та мовчала, оскільки побачила, що здивована дівчина майже готова була покликати на допомогу. Алікс заспокоїлася і вони мовчки подивилися одна на одну. Особа, яка щойно відчинила вікно, була на вигляд зрілого віку: дівчині здалося, що ця жінка вже ступила на той віддалений беріг життя, якого в молоді роки зазвичай присягаються ніколи не досягати. Просто кажучи, їй було вже за сорок. Вона мала повне, з гарними та крупними рисами селянки обличчя, осяяне веселими та хитруватими очима, яких вона ніколи не ховала і які свідчили друзям про її щирість, а всім іншим — про її завзяття та бідняцьку гордість. Жінка була одягнена в сукню простої служниці, з котрої, немов з рога достатку, висувалися назовні округлі руки, сильні плечі та повні груди, які розділяла глибока впадина.

— Я ваш друг, — шепотіла вона, махаючи одною рукою та тримаючи другу на вустах.

Коли вона побачила, що Алікс остаточно заспокоїлася, сказала їй тихо:

— Перевірте, чи не прокинувся священик.

Дівчина виконала наказ. «Звідки вона знає, що тут є священик?» — думала вона, обережно йдучи по сходах.

Отець Габорйо продовжував з насолодою хропіти. Алікс повернулася на терасу і знаком відповіла, що ні.

— Зараз я спущуся, — владно сказала та.

Дівчина не сміла заперечувати. На її очах ця тілиста жінка легко перекинула ногу через підвіконня та зі спритністю кішки тихо зістрибнула на терасу. Попри те, що вона мала сандалії на рівній підошві, Алікс виявилася нижчою за неї. Двома вдарами долоней жінка розрівняла складки на своїй спідниці. Потім підійшла до дівчини і наче подруга взяла її за зап’ястя, піднявши трохи її руки.

— Ви дійсно вродливі! — сказала жінка.

Алікс страшенно почервоніла. «Товста півонія», — подумала вона.

— Ще вродливіші, ніж він казав, — додала та.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее