Абіссінець

— «Після нашої останньої розмови, він наказав переслідувати караван з нашими людьми. Капуцини знайшли нашу місію в Сенаарі та поновили свою вимогу. Скориставшись ніччю без місяцю, наші люди, напевно, скрилися, і, не зважаючи на розшуки, не було знайдено від них жодного сліду».

— Ви це написали в однині?

— Що саме, Ваша Ясновельможносте?

— «Сліду».

— Саме так.

— Пишіть у множині. Я погано уявляю собі, як вони втікають, стрибаючи на одній нозі, кожний у слід попереднього, щоб залишити один слід.

— «…не було знайдено від них жодних слідів».

— Дуже добре.

— «Занепокоєні цією втечею капуцини провели власне розслідування та встановили особистість Жозефа. Справа дійшла до папи, в усякому разі, саме це стверджував отець Паскуалє».

— Не поминайте надто часто цього неотесу. Кажіть просто: «саме це стверджували капуцини».

Месьє Масе зробив позначку.

— «Я пропоную Вашій Ясновельможності зробити з цього два попередніх висновки: перший — наші люди були живими та здоровими місяць тому в Сенаарі, де, як ми вважаємо, вони на той час мали перебувати».

Месьє де Майє підійшов до вікна та подивився в сад.

— «Другий, істотніший випадок, стосується ускладнень, які створюють для нашої місії ці релігійні суперечки. Суперництво цих конгрегацій, неприхована ворожість абіссінців стосовно католицького духовенства ставлять під загрозу місію, яка само по собі мала б становити значно менше складнощів. Іншими словами, та кажучи, можливо, трохи жорстко, я побоююсь, щоб єзуїти, підтримавши цей задум, не завдали йому шкоди. Я добре розумію, що, віддаючи наказ про цю місію, Його Величність бажав діяти в інтересах католицизму взагалі».

Починаючи зі вчорашнього вечора, вони перечитували цей лист учетверте. Консул без утоми слухав те, що здавалася йому таким зухвалим та далекоглядним політичним кроком. Цієї миті на ганку з’явилася його донька, і це видовище дещо відвернуло його увагу. Хотів би він тієї віддаленої миті, коли лишатиме цей світ, поділитися з нею цими дипломатичними красотами та дати їй зрозуміти всю велич генія батька.

— «Варто, таким чином, розібратися, — продовжував месьє Масе, — до яких пір інтереси Короля Франції співпадають у цій справі з інтересами католицизму. Коли очікувана амбасада повернеться, я проконсультуюся з Вашою Ясновельможністю, як краще поводитися надалі. Чи треба буде знову змішувати державні стосунки з релігійними, чи, у разі можливості дипломатичних, а тим більше торгових стосунків, матимемо діяти на користь лише Його Величності та в інтересах його держави?»

— Здається, все як належить, — ласкаво промовив месьє Майє. — Ми перечитаємо його ще одного разу після того, як ви внесете поправки, а потім можна буде відсилати.

Месьє Масе підвівся та пішов до тісної комірки, котра слугувала йому робочим кабінетом.

Консул, стоячи біля вікна трохи позаду завіси, з ніжністю дивився на доньку, яка збиралася, як звикли говорити всі в домі, йти «складати гербарій». Він милувався її граціозним силуетом, легкою ходою, серйознішим та менш дитячим виглядом.

— Треба поміркувати про її шлюб, — подумав він собі.

* * *

— Ця худобина зараз скине мене на землю!

Метр Жюремі тиснув усією своєю вагою на спину маленького коника, який з божевільними очима бився під ним. Гаджі Алі покликав раба, і той схопив тварину за повід.

— Не вистачало зараз розтягтися, — сказав Жан-Батіст, який обома руками вчепився у віжки та з усіх сил намагався втримати коня.

Вони щойно лишили квартал маврів та переходили через струмок, який відокремлював їх від самого міста. Їх обличчя вже не приховували мусульманські каптури, і кожному стало видно, що вони є білими. Однак юрба, яка рухалася вулицями міста, була байдужою і не проявляла жодної цікавості. На те існувало багато причин: головне — засмагла під пустельним сонцем шкіра двох франків робила їх дуже схожими на абіссінських християн, котрі не такі вже й темношкірі. Окрім того, присутність у Гондарі десятків чужинців призвичаїла його мешканців до їхніх облич. Більшість з них були греки, вірмени та навіть південні слов’яни, що користувалися покровительством Імператора, бо втекли від османського ярма. Нарешті, і це подорожні мали зрозуміти лише згодом, абіссінці ненавиділи всілякі прояви почуттів, і завжди прагнули приховати свої справжні думки. Як би там не було, не здогадуючись про все це, друзі їхали вулицями із солодким відчуттям, що вони є своїми в цій казковій країні, про яку так довго мріяли. Метр Жюремі зі своєю жорсткою сивуватою бородою, яка надавала йому вигляду мудреця, та Жан-Батіст, котрий через своє кучеряве та чорне волосся, засмагу та гордовиту поставу був схожим на юного шляхтича, гарцювали поруч, повні неясної тривоги і щастя.