Читаем Абіссінець полностью

По обіді Деметріос повів їх за місто до великої церкви, де проходило храмове свято, яке залучало кожного року тисячі віруючих. Сяяло сонце. Жодних тортур не передбачалося. Була лише юрба жінок і дітей у білому одязі та з чорними парасольками, які хутко їхали верхи на маленьких віслюках. Старі чоловіки йшли, опираючись на свої пастуші посохи. Безліч священиків та ченців у різнобарвних тогах несли великі хрести. Найвищі вельможі ховалися під широкими парасолями червоного та чорного кольорів зі срібними дзвіночками, якими хитали над ними раби. Усі сходилися до кедрового лісу. Покручені гілки цих дерев тягнулися майже по землі та служили гойдалками дітям. Саму церкву було важко розгледіти. Це була восьмигранна споруда, круглий солом’яний дах якої покоївся на стовбурах великих кедрів з обрубленими верхівками, що росли короною біля восьми мурів. Ця природна колонада доданням тротуарчика з кругляків була перетворена на галерею навколо церкви; Деметріосу вдалося завести до неї роззутих подорожніх. Вони побачили багато ікон різних часів. Деякі відрізнялися явним візантійським впливом, але більшість несла на собі відбиток особливого абіссінського стилю. Здавалося, що очі жили окремим, незалежним від облич життям, та панували на обличчях. Шкіра святих залишалася світлою — то був знак святості та таємничий карб божественного, саме такий, яким може виступати використання для богослужінь давньої мови. Але риси облич були запозичені в живих мешканців країни таким чином, що ікони з їх застиглими позами та суворими традиціями зображення підносили до святості Христа та Богородиці звичайних жінок та дітей.

Коли вони поверталися, Деметріос повів їх до палацу. Він показав їм двір, мимо входу до якого вони проходили на аудієнцію з Королем. За знаком молодого чоловіка стражники пропустили їх до клітки, де дрімали четверо левів Негуса, один самець та три самиці, з яких одна була ще дуже молодою. Клітка була зачинена широкими залізними засувами. Понсе боявся, що Деметріос зараз розповість про які-небудь тортури, до яких залучають цих тварин, але він, навпаки, сказав їм, що звірі належать Імператорові, і тільки йому одному, причому він сам годує їх щоранку м’ясом, котре раб кидає їм у його присутності, і що ніщо не може порушувати їх відпочинок. Вони зітхнули з полегшенням.

Нарешті, по обіді, Деметріос передав їм чимало принадних запрошень до шляхетних домів міста. Того ж вечора вони пішли в одну з цих осель. Гості отримали все, чим тільки можна було їх ушанувати: вишукані страви, скільки завгодно медового квасу, музик та співаків. Понсе, який чимало записав упродовж пообіддя, міг продовжити свої спостереження. Зокрема, він відзначив одну традицію: чоловіки не дуже переймалися тим, як їхня їжа попаде до них у рот (а треба сказати, що абіссінці не знають виделок та ножів). Шматки їжі для чоловіків готували в основному їхні сусідки по столу, а потім ними їх і годували. Понсе посадили біля гордовитої видної жінки зрілого віку, що її простора вишивана бавовняна сукня не перешкоджала побачити вражаючі форми. Зі справжнім жахом він спостерігав, як вона, лише рабиня ставила на стіл корж з підливами, скочувала своїми довгими пальцями, обтяженими золотими каблучками, кульку з тіста, змочувала її в червоних рідинах, де майже видимо палали спеції, та рішучим жестом, що не терпів заперечень, сунула все це в його, Жана-Батіста, рот, який одразу ж увесь спалахував вогнем. На наступний шматок він погоджувався зі сльозами в очах. Метр Жюремі терпів те саме від рук юної дівчини, що сиділа праворуч від нього. Інші чоловіки аніскільки не здавалися спантеличеними цими почестями. Вони навіть бували не на жарт обурені кожною спробою Понсе та його друга припинити це відгодовування через таку мало поважну причину, як те, що вони вже були ситі.

Ці смертні тортури скінчилися після того, як їхні жорстокі мучительки вирішили, що вони вже задоволені, або просто тієї миті, коли досвід підказав їм, що їхні підопічні можуть незабаром не витримати. Тоді полум’я у шлунках залили потоками квасу, котрий був немов те масло для вогню. Товариство продовжувало веселитися. Багато хто виходив на терасу та пив там при світлі місяцю каву. Але сувора компаньйонка Понсе зробила йому знак іти услід за нею, а метр Жюремі потягнувся в інший бік за своєю.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее