Абіссінець

— Насправді, значно краще, — мовив він похмуро.

— У вас не дуже бадьорий вигляд, — сказав Король. — Ви обережні. Хочете упевнитися, що наслідок є незаперечним. Ви маєте рацію, але дозвольте вам сказати, коли б я зазнав лише тимчасового полегшення, все одно я вам дуже вдячний. Ви подарували мені кілька годин спокою після місяців тортур.

— Ваша величносте, — сказав нарешті Понсе, — те, що ми побачили, дійсно втішає. Є всі підстави думати, оскільки ваша хвороба є чутливою до лікування, що найближчими днями прийде ще більше полегшення. Але…

Він подивився на метра Жюремі як воїн, котрий має йти на смертний бій.

— …треба, щоб ви дещо знали, — закінчив він.

— Я вас слухаю.

— Ваші муки можна полегшити. Вас можна позбавити них цілком та надовго, але хвороба ваша є невигойною. Вона повернеться. Вам доведеться навчитися жити з нею та, без жодних сумнівів…

Він виждав одну хвилину. Король дивився на них, не мигаючи. Жан-Батіст почув власні слова, та сам собі подивився:

— …від неї й померти.

Витлумачивши ці слова, Деметріос зупинив очі на королі в очікуванні відповіді. Вона пролунала не одразу. Негус підвівся, пішов до одного з кутів кімнати, майже зник у тіні, потім повернувся і промовив:

— Мені не до вподоби те, про що ви кажете, але до вподоби, як ви це робите. Не те, що ті лестуни та дурисвіти. Ви маєте рацію, коли гадаєте, що я здатний це зрозуміти.

Він замовк на деякий час, дивлячись на полум’я свічки, а потім знов у вічі Жану-Батісту.

— Коли ця хвороба забере моє життя?

— Не знаю, — сказав Понсе.

— Не може бути, — жваво вигукнув Король владним та гнівним голосом. — Коли?

— Ну що ж, здається… Я не маю прикладів, але гадаю, бували випадки, коли з цією хворобою люди жили… років два.

Король вислухав цю сентенцію в повній нерухомості. Знов легко підвівся, не перериваючи тиші.

— Смерть, — сказав він нарешті, — особисто для мене не дуже багато значить. Я можу помирати хоч завтра. Я готовий.

Він знов сів, ніби для того, щоб надати власним словам менше урочистості.

— Але є обов’язок, який я маю виконати.

Тепер його тон став довірчим. Він здавався остаточно заспокоєним, і бажав лише висловити свої думки.

— Моєму старшому синові, — продовжував він, — лише п’ятнадцять років. Він поки що слабкий та легко піддається впливові. Мені геть не подобається та освіта, яку дали йому священики та двір під час моїх довгих відлучень. Я не можу піти з життя до того, як не посаджу його на троні. Інакше загине все, що збудували три покоління королів.

Він продовжував нерухомо дивитися на сальну свічку, з якої повільно стікала крапля розплавленого сала.

— Два роки! — сказав він.

Потім підвівся, пройшов до іншого стільця, що був біля дверей, якими він увійшов. На ньому лежало складене вчетверо біле покривало. Він накинув його собі на плечі та загорнувся в нього.

— Коли корону успадкував мій дід, — знов заговорив він, — ця країна перебувала в найбільшому безвладді. Вороги її спустошили, васали вийшли з покори, священики нав’язували самодержцю власну волю. У селах народ помирав з голоду…

Він повернувся та пішов до них.

— Селяни їли своїх померлих родичів…

Понсе опустив очі. Метр Жюремі дивився в темряву.

— Ось якою була ця країна. Треба було робити все: відновляти королівську владу, давати відсіч ворогам, приборкувати принців, тримати в руках священиків. Василідес, мій предок, почав добре, він збудував це місто — Гондар, нову столицю — в далині від розпаду, який роз’їдав Аксум, столітнє місце перебування двору. Потім прийшов його син, мій батько — такий же сильний, славний, рішучий. Я, його спадкоємець, мав щастя правити довго, та бачити плоди цієї спадщини. Я послабив тягар податків, який душив народ, скасував право на місцеву подать, яке роздирало країну на шматки, немов ота шайка розбійників. Головне — я змусив шанувати закон. Він, безсумнівно, є жорстоким, але це закон наших батьків, кожний його знає та всі перед ним рівні.

Повільно розсвіталося. Вікно ділила надвоє фіолетова хмаринка: вгорі — ніч, унизу — немов бліда рідина.