Абіссінець

— Усе це ми зробили самі, розумієте — самі. Ми давно вже не чекаємо допомоги від сусідів. Вони є магометанами, вони нас ненавидять. Але до того ж нам довелося берегтися тих, кого ми довго приймали, не знаючи їх, за друзів, братів, католицьких родичів з-поза морів. Коли на цю країну століття тому напали турки, королі гадали, що можуть звернутися за допомогою до португальців. Вони прийшли. Кристоф де Гама, син Васко де Гами, навіть віддав за нас життя. Але вони нас врятували лише з тим, щоб відрядити сюди своїх єзуїтів. Коли ті священики прибули, тут ніхто не знав, ким вони були насправді. Наші предки прийняли їх добре. Бо хіба ж не були вони нашими братами у Христі? Коли вони заговорили про те, щоб підкоритися папі та увійти до католицької спільноти, ми не заперечували. Подумати тільки! Ми так страждали через те, що були відрізані від світу… Повернутися туди ми збиралися з радістю. Ми лише попросили їх — і це було дрібницею з дрібниць — викласти нам теологічні обгрунтування, які б свідчили про переваги їхнього тлумачення Євангелій над нашим. Наші священики розпочали дискусію без жодних лихих думок, але з великим знанням справи, а ті єзуїти, хоч такі певні в собі, мали визнати, що не мали відповідей на наші запитання. Вони повернулися до Риму трохи розчаровані. Папа відрядив до нас інших, більш освічених, але налаштованих пустити в хід всі засоби. Ми прийняли їх, як братів, а вони діяли, як справжні вороги. Тоді нашим вразливим місцем був Король. Бідолашний легко піддавався впливові: він зламався під натиском єзуїтів, котрі змушували його приймати найгірші рішення. І врешті-решт він проголосив своєю владою негайне навернення країни, і ми зрозуміли, але вже було запізно, що до зла, яке приходило зовні, і до якого ми звикли, приєдналося відтак зло інше: те, якого нам бажали наші удавані друзі. Будьте певні, що відтоді ми мали купу негараздів, під час яких ці франкські церковники дали нам тисячу свідчень свого злоякісного впливу, своєї волі уярмити нашу свідомість, нав’язати нам нову віру, перемогти нас підступно та поодинці. Тоді відбувалися найжорстокіші громадянські війни з усіх, що ми знаємо; авторитет королів, що зберігався в найгірші часи, обвалився в мить, коли один з них, через слабкість, вирішив прийняти віру чужинців. Народ кинувся за допомогою до священиків, які, однак, були неспроможні його захистити. Вороги скористалися нашим падінням. З цього виник той хаос, який щойно подолали, як я вже казав, три покоління.

Він заспокоївся та продовжував тихіше:

— Ось що в нас відбувається, і ось чому мені потрібен час.

Був майже світанок. Король підійшов до Понсе та поклав руку йому на плече. Ця рука була сухорлявою та легкою, вона майже нічого не важила.

— Коли я зустрічаю людей, схожих на вас, я гадаю, що то був великий жаль, що ми мали відмовитися від усього західного. Розумієте, до того, як мусульмани вийшли зі своєї пустелі, ми були з вами одною цивілізацією. При дворі моїх предків розмовляли грецькою. Але ми поки що надто слабкі ризикнути відкритися всім, хто стверджує, що є нашими братами, але продовжує, наскільки нам відомо, намагатися нас навернути, не знаючи, що втрачає нас.

Прибравши руку з плеча Понсе, він пішов до дверей.

— Завдяки вам, — промовив він майже радісно, — в моєму житті тепер є надія. Я знав, що мені треба зробити. Тепер я знаю, скільки часу я маю на це.

Король усміхнувся, а відвідувачі мовчали, немов знесилені. Потім Деметріос, зніяковілий від сонячного світла, що заходило до кімнати, провів їх додому. Вони попросили його залишити їх самих, щоб перевдягнутися, та домовилися з молодим чоловіком, щоб він зайшов до них пізніше.

Ледве зачинилися двері, метр Жюремі кинувся до Жана-Батіста:

— Ти збожеволів? Що на тебе найшло? Ми ж домовилися: ти мав пригасити його радість, приготувати його до довгої хвороби. Але навіщо це одкровення? Цей вирок?

— Я знаю, — сказав Жан-Батіст, охопивши голову руками. — Дивлячись на цю людину… я не міг збрехати.

— Щодо збрехати, це зрозуміло. Але навіщо вся правда?

— Є в ньому щось таке, що змусило мене сказати все.

— Це не в ньому, — сказав метр Жюремі. — Це в тобі. Передректи долю королю! Яке запаморочення! Ти прийняв себе за Бога, мій друже. З тобою все зрозуміло: це гординя, напад гордині та й годі.

— Не думаю, — глухо озвався Понсе. — Все якраз навпаки. Коли я розмовляю з ним, він не Король. Я звертаюся до нього як… до брата.

— До брата, якого ти щойно зарізав.

Ледве він встиг закінчити фразу, як тричі постукали в двері. Протестант відчинив: двоє офіцерів охорони прийшли взяти їх під стражу.

Розділ 13

Люті на вигляд та нездатні розмовляти іншою мовою, ніж їхня, стражники відвели двох франків до палацу, не таємним шляхом, котрим останні скористалися вночі, а зробивши повний обхід навколо мурів та зайшовши з парадного входу.