Абіссінець

— Ви знаєте також, що всі ці священики — ті, котрих звете єзуїтами, та ті, що вдягаються арабами, нишпорять навколо нас та шукають бодай найменшого приводу, щоб проникнути сюди. Коли я був дитиною, мій батько запросив з Каїру лікаря, як я запросив вас. Прибули двоє ченців. Він прийняв їх по-дружньому, хоча й з недовірою, та спитав, хто з них є лікарем. Вони спокійно відповіли йому, що лікар не зміг виїхати разом з ними, тому вони поки що приїхали самі.

— Що з ними сталося? — спитав Жан-Батіст.

— Щойно люди дізналися, що прибули франкські церковники, почала збиратися юрба; наші священики та князі ув’язнили Короля через побоювання, що він може перейти до їхньої віри, як це вже трапилося одного разу на наше нещастя. Громадянська війна могла розпочатися з хвилини на хвилину. Король, мій батько, не вагався: він видав двох чужинців юрбі, яка закидала їх камінням біля палацу. Я хочу сказати, що амбасада може потягнути за собою тих чужинців, які шукають засобів приникнути до нас, і яких ми бачити не хочемо.

— Саме про це я кажу! — сказав Жан-Батіст, який не лишав глибокої задуми та немов висловлював уголос думки, які щойно зародилися. — Довірте амбасаду не незнайомцю, а особі, до якої ви вже звикли, про яку ви знаєте, що вона не більш симпатизує священикам, ніж ви самі, та що вона ніколи не приведе їх за собою — ось що надасть справі нового змісту. Мені здається, Ваша величносте, що вам майже нічого боятися. Навпаки, присутність посланця нашого Короля, якому відомо життя вашої Імперії та маневри єзуїтів, могла б дозволити негайно сповіщати нашого государя про найменші рухи священиків. Людовік XIV має вплив на папу, та може його попросити вгамувати запал своїх конгрегацій. Ви знаєте, багато чого трапляється через те, що ми мало знаємо про вас. На цьому терені незнання пропаганда проростає легко. Пробачте мені цю відвертість, мені самому соромно про це казати, але єзуїти спромоглися описати це королівство, як землю неосвічених та брутальних дикунів. Тепер їм легко казати, що вони нестимуть сюди світ віри. Якщо я зможу свідчити моєму Королю про те, що є, він повірить мені. Я допоможу вам обом установити дружні стосунки між великими християнськими самодержцями, одним — з заходу, а другим — зі сходу. Мені здається, що таким чином ви зможете перекрити будь-який шлях потоку тих, хто хоче порушити спокій вашого королівства та раз і назавжди повернути собі владу та душі підданих.

Наприкінці цієї тиради, яку він вимовляв крещендо, нібито його несло раптове натхнення та несподіване захоплення, Жан-Батіст не зводив очей з Короля. Король, не рухаючись, довго розмірковував. Потім покликав стражу. З’явився дуже худорлявий високий молодий чоловік зі списом у руці та кривою шаблею з різьбленням за поясом.

— Відрядіть когось у місто, щоб негайно знайшли Мюрада.

Розділ 14

Людина, якій доводилося часто брехати, красти, зрікатися, зраджувати, не може дожити до старості та скінчити життя в мирі, якщо вона не зберігатиме серед цих віроломств може й одної, зате постійної, непорушної та рятівної прихильності. Саме таким був Мюрад. Цей вірмен досяг такого неймовірного віку, який трапляється лише серед жителів Кавказу, котрі, до речі, добре вміють рахувати, але вік цих великих старців зрештою стирається з їхньої пам’яті та плутається. У своєму довгому житті Мюрад розрізнював лише дві епохи: дитинство в селі неподалік від озера Ван, аж до самого прибуття з батьком-торгівцем до Ефіопії. Потім, починаючи з чотирнадцяти років, — незмінна вірна служба чотирьом абіссінським королям. Він бачив усе: справи єзуїтів, їх вигнання, безвладдя, посилення влади Василідісом, а потім труди його сина та внука, Ісуса І. Знання мов, дипломатична вправність, швидкість суджень про людей зробили його найулюбленішим емісаром негусів, особливо в напрямку Індії та Голландського Балі. Він прославився тим, що привіз з цього відрядження величезний дзвін з бронзи, якій подарували йому на пам’ять батави.

Під час перебування в Гондарі Жан-Батіст бачився з Мюрадом багато разів. Спочатку він мав нагоду призначити йому ліки проти хвороби, від якої його міг би захистити почесний вік, але з котрою непохитна чоловіча сила змусила його мати справу, за його ж словами, «двадцять четвертого разу». Дія ліків Понсе виявилася благотворною, і старий уже був готовий вирушити на пошук двадцять п’ятої неприємності, коли одної ночі, яку він проводив у товаристві юної гурії, від апоплексичного вдару в нього відібрало половину тіла. Завдяки лікуванню Понсе до омертвілого боку потроху почало повертатися життя, але Мюрад не міг діяти одною рукою та мав обвислу губу. Розум його залишався ясним, і для Понсе було полегшенням почути, що Король збирається покластися на судження людини, яка завжди була добре налаштована до свого молодого лікаря.