Читаем Абіссінець полностью

— Дійсно, — сказав монарх, — ви мені про це казали. Чи, швидше, про це писав Паша Каїру в листі, яким він представляв вас мені. Що ж, це чогось варто. Це, можливо, єдиний випадок, коли наш принцип, який я вам зараз виклав, терпить виняток. Паша Каїру є магометанином. Отже я ставлюся до нього, як до ворога. Але це ворог, з яким ми маємо справи. Він боїться мене через мою владу над Нілом. Мені він потрібен, бо щоразу, як помирає абуна, він має пропускати сюди нового патріарха. Це традиція, і нам зараз необхідніше, ніж будь-коли, мати головою Церкви духовну особу, яка не говорить нашою мовою та їде зі свого єгипетського монастиря, лише щоб тремтіти переді мною. Отже, через слово, яке я дав Паші Каїру, я повинен відпустити вас.

— Ми дуже вдячні за це Вашій величності.

— Дозвольте мені все ж таки одне питання, — сказав Король.

Понсе кивнув головою. Було ясно, що самодержець відмовився від жорстокості, але не від переконливих доводів.

— Чому ви віддаєте перевагу службі цьому невірному, цій собаці-турку, який до того ж навіть не віддячить вам як належить, перед службою християнському принцу, котрий не відмовить вам у жодній ласці?

— Ваша величносте, — сказав Понсе, — ми вертаємося не заради Паші Каїру.

— Чому ж тоді?

Лікар подумав: «Нарешті». Він відпив ковток кави, та продовжив:

— Як ви знаєте, ми з метром Жюремі працюємо разом. Він завжди зі мною, але, насправді, це я хочу повернутися.

— Добре, тоді моє питання стосується вас, Жане-Батісте.

— Так, Ваша величносте, — сказав Понсе, — я кохаю одну дівчину.

Король засміявся. Це трапилось чи не вперше, коли вони бачили подібне явище. Він сміявся беззвучно, відкинувши голову назад. Деметріос шанобливо чекав, щоб витлумачити продовження бесіди.

— Оце так, — сказав, нарешті, самодержець. — Мені здається, що вона буде дуже рада жити при моєму дворі, вся в золоті. Як мені відомо, Каїр є надто спекотним містом, а жінки віддають перевагу нашому клімату. Отже, викличте вашу дружину.

— Вона не є моєю дружиною, — сказав Понсе.

— То ж ви одружитеся тут.

— Чесно кажучи, Ваша величносте… до цього в нас справа не дійшла.

Король знов почав сміятися у свій дивний спосіб.

— До чого ж вона у вас дійшла?

— Треба вам сказати, що ця дівчина є значно вищою за мене своїм положенням у світі. Батько її обіймає важливу посаду в нашій державі. Ми кохаємо один одного…

Промовляючи цю фразу, Жан-Батіст відчув якийсь щем, нібито він щойно кинув виклик долі. Через забобони закоханих, він боявся прогнівити долю саме з цього приводу, і ні з якого іншого.

— …але мені ще треба переконати в цьому її родину, а то не так вже й легко.

— Скажіть їм, що вона житиме тут при дворі великого короля, і що ви будете одним з його вищих посадовців.

— Ваша величносте! Хіба ж ви не знаєте людей? Вони взагалі не мають уяви, і для них не існує того, чого вони не бачать на власні очі. Я дуже добре знаю, служба у вас є не менш гідною, ніж ті посади, що ними пишаються у нас сини найшляхетніших родин. Але цього не вистачить, щоб переконати батька тієї, кого я кохаю.

Він ненадовго замовк, дав Деметріосу час перекласти та, хитаючи головою як той, хто розмірковує вголос над думками, що виникають одна за одною в його свідомості, сказав:

— Я добре розумію, Ваша величносте, що ви бажаєте зробити те, що може мені допомогти, і я вам дуже за це вдячний. Чесно кажучи, тут є одна річ…

— Що саме? Кажіть.

— Я не наважуюсь зізнатися, бо знаю, що моя ідея суперечить вашим найтвердішим переконанням.

— Байдуже, кажіть. Якщо я маю відмовити, ми з вами хоч не будемо шкодувати, що не розглянули всіх можливостей.

— Що ж, добре, — сказав Жан-Батіст швидко й рішуче, як людина, яка одним рухом скидає з плеча важку ношу. — Батько моєї коханої є дипломатом. Якщо б я мав можливість піднятися до його становища, він визнав би мене якщо не рівним, то хоч людиною зі свого кола. Єдиним засобом досягти цього може бути рекомендація Вашої величності нашому Королю Людовіку XIV призначити мене постійним послом в Абіссінії. Таким чином я зможу повернутися сюди та дати зрозуміти дівчині, яку я кохаю, велике значення посади хоч і значно нижчої, ніж та, яку, я певний, Ваша величність могла би мені надати при своєму дворі, але такої, яка має велику перевагу в тому розумінні, що її визнає батько.

— Амбасада! — сказав король.

Струмінь протягу, піднявши запону королівського намету, підняв понад землею маленький вихор з піску, і на хвилину перервав розмову.

— Ви знаєте, — знов заговорив самодержець, — що нам цей звичай невідомий. Коли ми маємо щось сказати одному з наших сусідів, то використовуємо для цього найнепомітніших вісників — купців, прочан і навіть, інколи, жебраків. Коли до нас відряджали офіційних представників, як це було нещодавно з португальцями, ми бували геть незадоволені їхньою пихою та не дозволяли їм поїхати назад.

— Я знаю, — сказав Понсе.

Король, підвівшись, ходив навколо столу; при цьому він торкався грубої тканини намету несвідомим жестом, який свідчив про його сумніви.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Текст
Текст

«Текст» – первый реалистический роман Дмитрия Глуховского, автора «Метро», «Будущего» и «Сумерек». Эта книга на стыке триллера, романа-нуар и драмы, история о столкновении поколений, о невозможной любви и бесполезном возмездии. Действие разворачивается в сегодняшней Москве и ее пригородах.Телефон стал для души резервным хранилищем. В нем самые яркие наши воспоминания: мы храним свой смех в фотографиях и минуты счастья – в видео. В почте – наставления от матери и деловая подноготная. В истории браузеров – всё, что нам интересно на самом деле. В чатах – признания в любви и прощания, снимки соблазнов и свидетельства грехов, слезы и обиды. Такое время.Картинки, видео, текст. Телефон – это и есть я. Тот, кто получит мой телефон, для остальных станет мной. Когда заметят, будет уже слишком поздно. Для всех.

Дмитрий Алексеевич Глуховский , Дмитрий Глуховский , Святослав Владимирович Логинов

Социально-психологическая фантастика / Триллеры / Детективы / Современная русская и зарубежная проза
Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее