Абіссінець

Самодержець розчулився до сліз, та розцілував їх обох, як братів. Він сказав, що буде щодня молити Бога, щоб він захистив їх та привів мерщій до нього.

— Тримайте, — сказав він, подаючи їм золотий ланцюжок, на якому висів медальйон з того ж металу, величиною з пів-долоні, з чеканним зображенням лева Юди. — Я знаю, ви в це майже не вірите, але там є щось більше за матерію.

Король сам одів цей ланцюжок на шию Жану-Батісту, поплескав його по спині, зробив те ж саме з метром Жюремі, та негайно пішов геть.

Того ж дня вони побачили його знов, але здалека, на офіційній аудієнції, оскільки, для священиків та принців, вони не могли мати жодних приватних зустрічей з Королем, хоча про такі було, без сумнівів, відомо цілому світові.

Їх провели на двір палацу, де був установлений трон. У кількох кроках від самодержця ричали в клітках чотири лева. Імператор, як завжди, лишався непорушним, та розмовляв лише через посередництво своїх офіційних «вуст». Понсе та метр Жюремі простягнулися у весь свій зріст. Червонуваті плити, на які лягли їхні обличчя, мали майже звичний смак, у якому не було нічого спільного з тим холодом, яким віяло від них спочатку. Ця земля чи, скоріше, ці камені — що в країні, де базальту аж до неба, є одне й те саме, — були тепер для них майже своїми. Оскільки аудієнція тривала довго, а священики вважали за краще потримати їх на підлозі якнайдовше, кожний з них, підводячись, побачив, що інший злегка, але помітно, окропив підлогу своїми сльозами.

Загін з тридцяти кінних вояків провів їх з міста та залишався з ними до Аксума, в п’яти днях переходу від столиці. Там вони приєдналися до молодого Мюрада та решти каравану, а саме, до слонів. До самих кордонів Імперії їхали в супроводі простого ескорту з семи людей. А потім повернули до узбережжя.

III. Вірча грамота

Розділ 1

Дипломатія є мистецтвом, котре вимагає настільки незмінної гідності, такої величі манер, такого спокою, що її навряд чи можна поєднувати з метушнею, зусиллями, поспіхом, коротше кажучи — з працею. Як дипломат досвідчений, месьє де Майє ніколи не виконував своєї ролі краще, ніж у ті години, коли, не маючи жодних справ, сповна віддавався своїй бездіяльності. Цю бездіяльність він умів піднести до гідності важливого державного обов’язку, оточеного, як воно й повинно бути, німбом таємниці, та пройнятого презирством до тих, хто мав би зухвалість вимагати звіту, на що він витрачає час. По відбутті абіссінської місії та після прикрих неприємностей, що він їх мав через церковні інтриги, консул нарешті повернувся до звичного ритму державної служби: читав газети, які доходили до нього з запізненням, прискіпливо підраховував можливі кар’єрні кроки та намагався визначити напрям, у якому могли б розвинутися його цілком законні амбіції. Нарешті, він за установленим здавна порядком наносив візити чималій кількості поважних осіб з турків та арабів, яким говорити було нічого, ні в чому було шукати згоди, і бесіда з якими нерідко сягала витонченості східних барельєфів, які складаються з тисячі звивин, приваблюють зір, але не дають йому розрізнити жодної окремої форми, жодного знаку, нічого.

Цю гармонію було порушено в перших днях травня, 1700 року, себто через вісім місяців після відбуття Понсе та Гаджі Алі. Все відбулося протягом двох тижнів. Спочатку прибула пошта з Олександрії з листом від графа де Поншартрена. Щоб прочитати його, консул зачинився в себе. Після офіційних вітань та кількох незначних зауважень, міністр піднімав питання Ефіопії. Месьє де Майє, на свій подив, прочитав наступні рядки:

«Щодо ваших абіссінський емісарів, я побоююся, що пани єзуїти, які передали вам королівські наміри, злегка змішали їх зі своїми, а вони не зовсім співпадають. Його Величність, дійсно, висловлював мені своє бажання завдяки значним зусиллям служителів ордену єзуїтів побачити Абіссінію в лоні нашої Святої Матері Церкви. Однак він не бажав при цьому бачити у Версалі представників абіссінського короля. Оскільки я сьогодні мав розмову з Його Величністю, то можу вас запевнити, що він не вважатиме доречним приймати подібних посланців, бо абіссінська амбасада може лише серйозно роздратувати Великого Турка, з яким, через останні європейські справи, слід поводитися більш обачно, ніж будь-коли. З останніх ваших листів видно, що ви не дуже сподіваєтеся на повернення вашої місії живою та здоровою. Якщо ж, попри це, вона повернеться до Каїру, та якщо трапиться, що з нею прийдуть посланці короля Ефіопії, я наполегливо раджу вам припинити подорож цих уповноважених до Версалю, потримати їх спочатку при вашій особі, прийняти від них почесті, а потім відіслати їх до їхнього володаря з великою честю, і цього досить».