Абіссінець

Доля рабів виявилася не набагато кращою. Наїб Массауа, місцевий князьок, який правив на своєму краї півострова за фірманом Великого Турка, був не проти зробити ласку Негусові, який просив його не турбувати подорожніх. Він надто залежав від цього могутнього сусіда, щоб викликати його незадоволення. Але в листі Короля королів ніде не йшлося про рабів. Отже, Наїб залишив собі чотирьох жінок, які прийшлися йому до смаку. Один з чоловіків, що залишилися Мюрадові, загинув на човні зі слоном. Четверо дісталися до Джидди. Правитель Мекки, дарунки для якого вірменин продав у Массауа під приводом полегшення ноші для коней, вирішив, що наданих йому подорожніми мускусу та двох торбин золотого піску буде замало, щоб його вшанувати. Йому дуже сподобалися двоє найсильніших абіссінських рабів, і він проголосив себе їх власником. Одного Понсе вдалося-таки відвоювати. Саме в компанії трьох уцілілих — дорослого кульги та двох дітей приблизно чотирнадцяти та одинадцяти років — вони й вечеряли в той день на пагорбах Суецу.

Франки теж не дуже прикрашали цю картину. Вони, звичайно, зберегли своїх коней та більшу частину поклажі, але Понсе дуже хворів у Аравії та протягом переходу уздовж Червоного моря. Ще до того, в Массауа, занедужав метр Жюремі. Вони виходили з цього року мандрів виснаженими, схудлими, знесиленими лихоманкою та язвами на ногах, які дістали на судні, і які спочатку ятрила морська сіль, а тепер подразнював пісок. Єдиним козирем, що міг би додати їхньому поверненню хоч якоїсь гідності, котрої так не вистачало досі, були нові штани, бавовняні сорочки з мереживом на комірах та червоні жакети, на які їм удалося розжитися у Джидді. Усе це вони виміняли на непомірну кількість золота в корсарів, котрі здобули ці речі в наслідок чергового абордажу. Шати було обережно складено до шкіряних валіз. Тепер треба було вирішити, що з ними робити та як взагалі поводитися під час прибуття до Каїру.

— Ми будемо в Каїрі за три дні, — сказав Жан-Батіст. — Два з них проведемо разом. На останній стоянці ти, Жюремі, залишаєш свого коня, береш мула та їдеш від нас. Потрапляєш на північ. У два етапи дістаєшся до Нілу в Бенга та, наступного дня, заїжджаєш до Каїру олександрійським шляхом, яким і маєш повертатися до міста.

То було безславне повернення для того, хто розділив з ними всі складнощі подорожі. Але Понсе знав, що, приєднуючись до нього, метр Жюремі заздалегідь приймав цю невигідну роль, до якої, як старий вояк, був уже звиклий.

— А ми залишаємося разом? — спитав Мюрад у Жана-Батіста з деяким занепокоєнням.

— Лише впродовж двох днів. Потім ти чекатимеш у тому місці, де нас покине метр Жюремі. Я поїду вперед.

— Як? — скрикнув Мюрад. — Зостатися самому! Посеред пустелі…

— Ти не будеш сам, є ще раби, — пробуркотів метр Жюремі.

— Оце так заспокоїв. Ти їх бачив?

— Ми зупинимося в надійному місці, біля постою для караванів, — із серцем сказав Жан-Батіст. — І я сплачу комусь, щоб захищав тебе.

— Отже, ти поїдеш перший, — непевно сказав Мюрад.

— Я сповіщу про твоє прибуття. Наступного дня, по обіді, з’явишся ти — настільки урочисто, наскільки зможеш. Один з рабів, найстаріший — до речі, треба загорнути йому ноги повстиною, щоб було не дуже помітно, що він кульгавий, — поїде за тобою на другому мулі. Діти з віслюками підуть услід.

Мюрад кивнув головою.

— Скільки чистого одягу лишилося в твоїй скрині?

— Одна переміна.

— Тоді бережи її. Перевдягатимешся, коли приїдеш, для офіційних аудієнцій. Коли ж побачиш тих, хто зустрічатиме тебе при вході до міста, скажеш їм просто, що просиш вибачити тобі твій вигляд як людині, яка здійснила довгу, складну та небезпечну подорож.