Абіссінець

Через ці нові інструкції мали виникнути великі труднощі. Месьє де Майє приймав за столом похмурий вигляд і, впродовж наступних днів, не припиняв проводити наради з месьє Масе, якого він задля такого випадку витяг з комірки, де той зазвичай нидів. Наступний тиждень вивів на сцену нову несподіванку. До колонії галопом увірвався арабський вершник, чий червоний плащ бився на вітрі. Він зістрибнув на землю перед консульством і заявив, що має лист для представника Франції. Останній прийняв його з рук самого вісника, як і було зазначено на конверті. Розпитавши цю людину, консул дізнався, що пошта прийшла з відстані трьох етапів від Джидди, з Родючої Аравії. Сплатити належало при отриманні листа. Месьє де Майє залишив цю справу секретарю.

Новий лист занурив дипломата у ще більше збентеження, ніж перший. Через це все життя в домі перевернулося. Чарівна механіка консулового розуму, чудово пристосована для перетирання в тонкий пил вільних годин, скрипіла від зерен негараздів, які тепер кидали в неї повними жменями. Мадам де Майє тремтіла від страху, що її чоловік знов піддасть ризику своє здоров’я.

Але найбільш збентеженою, звісно, була Алікс, яку тривожили новини, а ці довгі місяці переносили до всіх можливих царин переживань: надії, занепокоєння, безнадійності та поганих передчуттів. Тепер вона ступала на берег покори.

Одержання двох листів остаточно розпалило її нетерпіння та цікавість. Але месьє де Майє цього разу прийняв рішення не відкривати причин свого занепокоєння перед родиною. У нього залишився неприємний та важкий спогад про безладдя в домі, до якого призвела його надто велика відвертість під час відрядження місії до Абіссінії. Отже, консул обмежувався буркотінням про ускладнення та закривався, немов устриця, при першому ж питанні когось із найближчого оточення.

Попри всі свої зусилля ні Алікс, ні Франсуаза не могли дізнатися нічого більшого, навіть підслухуючи біля дверей. Їм залишалися самі припущення. Те, що було природним плодом збентеженої та закоханої думки Алікс, було таким: з місією Жана-Батіста трапилося щось жахливе. Вона вже не сподівалася нічого дізнатися, коли у Франсуази раптом виникла одна ідея.

— Якщо консул нічого не відкриває, — промовила вона, — єдине, що нам залишається, це самим учинити обшук.

— Увійти до його кабінету, — сказала Алікс, — але ж це неможливо!

Якою б зухвалою не зробилася молода дівчина під впливом Франсуази, думка про подібне порушення поки що наводила на неї жах.

— Це не так вже й складно! — відповіла Франсуаза. — Вночі він залишає всі свої папери на секретері, а двері стоять відчинені. Мені сказав це маленький нубієць, який зачиняє віконниці.

— Ви забуваєте, що в передпокої спить охоронець, і що туди не можна пройти іншим шляхом.

— А чи знаєте ви, — сказала Франсуаза хитро, — що метр Жюремі боявся, що питва, призначеного отцю Габорйо, не вистачить, аби повністю його приспати?

— То що з того?

— Він залишив мені другу пляшку, з якої кілька крапель, якщо додати їх до будь-якої рідини, занурять будь-яку чесну людину в такий безпробудний сон, що не буде навіть потрібно переходити при ній на шепіт. Доброму отцю цього не знадобилося. Але пляшка ще й досі в мене.

Наступного ранку вояка довелося будити за допомогою глека холодної води, яку йому вилили за комір. Месьє де Майє проклинав пияцтво цих східних служників. Але окрім того нічого не помітив.

Проте напередодні, об одинадцятій годині, переконавшись у глибині сну стражника, Алікс проникла до кабінету батька, при чому Франсуаза стояла на дверях. Хоч дівчина й була перелякана тим, що збиралася скоїти, з тієї миті, як вона переступила поріг кабінету, її не лишала дивовижна холоднокровність.

Спершу вона побачила на червоній шкірі секретеру лист графа де Поншартрена. Його відрізняли від інших воскові печаті та міністерські герби, що були глибоко та чітко відтиснуті на товстому папері. Алікс обережно взяла його до рук, намагаючись запам’ятати положення паперу до того, як вона його підняла. Потім відклала, і втрималася поки що від читання, бо їй здавалося, що головне мало бути десь у іншому місці. Дійсно, під сподом вона знайшла інший конверт, менший за розміром.

Якщо перший лист відрізнявся від решти кореспонденції своєю офіційністю, то другий впадав у вічі жалюгідним виглядом, зібганим, пошкодженим дощами та забрудненим нечистими долонями папером. Алікс обережно взяла його. Воно прийшло з Джидди. То був почерк Жана-Батіста. Алікс одразу ж піднесла його до свого серця. Так стояла вона першу мить, не наважуючись читати. Довге очікування зробило дівчину такою чутливою, що коли вона стискала в руках цей папірець, який до того тримав Жан-Батіст, у неї було почуття, ніби вона тримає за руку його самого. Нарешті вона розгорнула конверт. То виявилося коротке послання, написане в поспіху патичком з бамбуку, який перекривлював літери. Рядки на правому боці підіймалися вгору.

«Ваша Ясновельможносте!