Абіссінець

Вони домовилися ще про декілька подробиць, потім настала ніч; усі полягали спати навколо вогнища, загорнувшись у шкіри. Жан-Батіст відчував небувале хвилювання. Тіло подавало йому тисячу сигналів про втому та біль. До того ж над ним сяяли погляди зірок, у товаристві яких він провів рік, і які тепер мав залишити. Він був сповнений думкою, чи майже відчуттям близькості Каїру. Під час від’їзду, коли через будь-що можна поринути у відчай, від нетерпіння не хвилюєшся. Посередині подорожі теж якось тримаєшся. Але коли повернення вже не за горами? Навіщо всі ці подробиці, для чого цей повільний перебіг хвилин? Вони є малою дрібницею, яка відділяє від заспокоєння, не дає дізнатися. Жан-Батіст плекав думку про це повернення впродовж довгих місяців. Він уявляв собі Алікс, своє кохання, нарешті — зустріч з нею. Та раптом відчув, якою мірою ця побудова, на якій він утримувався, зводячи її камінь за каменем, аби не випускати з очей, як би далеко не зайшов, ту, що кохав, — якою мірою оця неоднорідна вежа з крихких надій, з полагоджених спогадів, з уривків образів, звуків, вихоплених з решток далеких днів, — якою мірою все це було засновано на піщаних брижах, на божевільній певності, що хтось може чекати на нього, його не знаючи, кохати його, навіть майже жодного разу його не бачивши. Ця жінка, чий образ він носив з собою так довго, в таку далину — чи не була вона лише грою його власної уяви? Тієї ночі, лежачи на гострих каменях пустелі, Жан-Батіст міркував не тільки, чи кохала його Алікс, а взагалі — чи існувала вона насправді.

Нарешті він вирішив знятися з останнього постою просто серед ночі. Напередодні все відбулося, як вони й задумали: метр Жюремі з буркотінням вирушив у напрямку Олександрії. Мюрад був заспокоєний, бо вони обрали для очікування дуже пожвавлений постій для караванів, де, до того ж, вирішили заночувати двоє яничарів. Спати лягли рано. Від Мюрада одразу ж почало долинати гучне хропіння. Жан-Батіст знав: намагатися заснути буде марно. Він тихо осідлав коня, залишив свого віслюка та всю поклажу з рештою супроводу, який мав приєднатися до нього наступного дня в місті, одягнув чисту сорочку, штани та камзол, і виїхав сам. Повний місяць піднявся в небі та освітлював шлях, немов зимове сонце. День був гарячий. У повітрі збереглися смуги спеки, які вершник навперемінно накидав на плечі та скидав з них, немов шовкові мантії. Удари копит коня лунали, немов биття величезного серця, що торкалося тремтячої поверхні пустелі.

Коли Жан-Батіст порівнявся з руїнами храму Птоломея, все навколо було ще занурене в ніч. До роздумів про швидкоплинність століть між уламків стовпів серце в нього не лежало, оскільки він був пройнятий очевидністю протилежного — вічності секунд та нескінченності останніх митей розлуки. До Каїру прибув на зорі. Вартові ще спали, а двері були зачинені. Побачивши добре одягненого та беззбройного франка, стража дозволила йому увійти, ні про що не спитавши. Спало все місто, за винятком жебраків, котрі ще блукали в ту пору, подібні до тіней. Із сонцем піднявся легкий бриз, і в його струмені з веселими криками пірнали ластівки.

Старий стражник франкської колонії, помітивши вершника, хотів був вистрілити з мушкета, але, коли впізнав, закричав від радості, причому Жан-Батіст енергійно закликав його до тиші.

Нарешті він виїхав на головну вулицю й побачив на середині її консульство та білий прапор з квіткою лілеї. Кінь, у піні після скачки, ішов сам, бо Понсе більше не підганяв його, і тримав віжки на луці. Жан-Батіст подивився на вікно Алікс: воно було відчинене, але завіси були зсунуті. Між ними більше не було нічого, крім цієї тонкої перепони з набивної бавовни, на якій виднілися блакитні візерунки. Ось воно: жодна пустеля, жодні гори, жодні дикі звірі більше їх не розділяли. Знов не було між них нічого, окрім тендітної та щільної ширми, яку зводять між собою люди, коли йдеться про кохання, допомогу чи про те, щоб поділитися одному з одним. Жан-Батіст не помітив, як кінь зупинився.