Частина друга (СИ)

Я ж, як ╕ вс╕ навколо, спочатку теж в╕дн╕сся до сутички ╕з байдуж╕стю. Але в якусь мить щось всередин╕ стислося. Судячи ╕з зацькованого погляду жебрака, д╕ватися йому було н╕куди. В його очах промайнула така безвих╕дь, що моя уява тут же домалювала картину, в як╕й цей чолов'яга подумки зверта╓ться чи то до Святого Тенсеса, чи до самого Сарна, мов, а коли вже зак╕нчаться його страждання, ╕ в╕н в╕дправиться в чистилище.

Бродяга пов╕льно повернувся, намагаючись не дивитися на людей, ╕ п╕шов до виходу. Я знову озирнувся, поглянув на нього одночасно в╕дм╕чаючи всю гаму емоц╕й, яка роз╕гралася на його обличч╕.

Чолов'яз╕ хот╕лося заплакати, розридатися наче маленькому хлопчиков╕, якого т╕льки що вилаяла зла т╕тка за те, чого в╕н не робив. Але будучи все ж дорослою людиною, в╕н спробував стримати власн╕ емоц╕╖. Взяти себе в руки.

Вийшло це дуже погано. ╤ в╕н те зрозум╕в, мабуть тому ╕ в╕двернувся до вс╕х спиною, щоб не дати н╕кому прив╕д для насм╕шок.

-Стривай! - голосно крикнув я д╕вчин╕. - Стривай, кажу! Чого в╕н хоче?

В╕дпов╕в бродяга:

-Та... та... та коп╕╓чку б... мен╕! - говорив в╕н без над╕╖ в голос╕.

-Да ви н╓ смотр╕т╓ на н╓го так! - кинулася м╕ж нами д╕вчина. - Он тут постояно попрошайн╕ча╓т... ╤д╕ в Городской Пр╕каз! Там каждому работу найдут... А то зас╓л у ворот ╕ д╓ньг╕ сшиба╓ш с т╓х, кто в пот╓ л╕ца... так сказать... Тьху! Срамота! Вот ч╓го пруца в Новоград? Га? Отк╓ль ви вс╓ так╕╓ тут появля╓т╓сь?

Мужичок осунувся, ховаючи голову в плеч╕, н╕би побоюючись, що його зараз точно вдарять чимось важким, ╕ знову поплентався геть. Зараз в╕н мен╕ здався схожим на дворового собаку. Добродушного, слабкого, але все ж ласкавого собаку. Такий два рази не просить, а зла не пам'ята╓. Просто "все розум╕╓".

От, Н╕хаз тебе бодай! - я дав сам соб╕ уявного стусана. - Здався тоб╕ цей волоцюга! Хай би йшов соб╕... Чого ти вл╕з?

-Гей! Як там тебе? - гаркнув я. - Йди-но сюди. С╕дай поряд, по╖мо разом! В╕д мене не в╕двалиться!

Д╕вчина демонстративно фиркнула ╕ рушила було геть. А я ╖й в спину наказав принести пирог╕в та яко╖сь каш╕.

Бродяга спробував посм╕хнутися, п╕д╕йшов та став навпроти.

Ну, точно, песик! Зараз ще хвостиком замаха╓.

-Та с╕дай, ти! Адже не стовп!.. Як звати?

-Е-е-е... Ва-а-ася... Вася Ликових.

Я штовхнув до нього п╕дн╕с з куркою, а тут ще кашу принесли. Чолов'яга с╕в та жад╕бно застукав ложкою, запихаючи соб╕ в рот все, що бачили оч╕.

-Овва! Ти обережно, а то через голод заворот к╕шок трапиться, - посм╕хнувся я, в╕дламуючи соб╕ в╕д курки невеличкий шматок. - Слухай, а чого ж ти д╕йсно на роботу не влашту╓шся? На хворого не схожий... Може, п'╓ш?

Вася знизав плечима, а його обличчя чомусь знову осунулось.

-Та, бачте... Я прошу вибачення, а як вас звуть?

Яка чемн╕сть! Аж дивно... Розмовляв цей Ликових аж занадто неприродно.

На вигляд йому було десь рок╕в до сорока. М╕сцями сивувата скуйовджена борода, довга замурзана сорочка, залатан╕ штани, на ногах плетен╕ личаки - все це якось суперечило його манер╕ розмовляти. А ще б╕льшим дисонансом в ц╕й складн╕й картини, виглядали його покрит╕ мозолями долон╕.

Типов╕ робоч╕ руки. Це добре було пом╕тно...

-Я - Бо... е-е-е... Ратмир! - ледь себе не видав.

-Чи бачите, пане Ратмиру, я р╕зьбяр по каменю... Приблизно м╕сяць тому прибув на запрошення М╕ського Приказу для допомоги в буд╕вництв╕ Новограда. Але в порту мене пограбували, - голос Ликових став глухим ╕ трохи затремт╕в. В╕н судорожно ковтнув, але взяв себе в руки та продовжив: - Забрали листа ╕з запрошенням, вс╕ грош╕, як╕ були... й нав╕ть ╕нструменти... В╕длупцювали, ледь не до смерт╕, й майже голого та нап╕вживого викинули в канаву. Коли прийшов до тями, то спробував, звичайно, в╕дшукати допомоги... Ходив до м╕сько╖ варти, до Приказу... Та куди там! Мене не захот╕ли й слухати! Вир╕шили, наче я якийсь п'яниця, що пропив все, до останньо╖ сорочки, та вигнали геть. Ось тепер не можу н╕ вибратися зв╕дси, н╕ знайти роботу... Ходив й туди, й сюди... не беруть! Сво╖х, кажуть, не знають куди под╕ти, а то якийсь волоцюга припхався! Я знову до Приказу, а там стражники... схопили та втришия мене... Отож тепер б╕ля вор╕т й сиджу. У людей коп.., - чолов'яга запнувся, наче подавився. Секундою п╕зн╕ше я допетрав, що в╕н намага╓ться стримати сльози.

-Сумна ╕стор╕я! - кинув я. А сам подумав, що вона схожа на правду. - Що ж за стражники так╕? В╕дказали, виходить, у пошуках злод╕╖в...

Ликових знизав плечима та нав╕ть в╕дклав уб╕к ложку.

-Я... я... я нав╕ть ╖м вказав тих бандит╕в, що мене пограбували. А вони лише розсм╕ялися та сам╕ мене ледве не побили. Сказали, щоб я йшов геть...

-Якщо так, то мабуть вони мають з тих граб╕жник╕в якийсь зиск.

-Ви так вважа╓те? - здивувався Вася.

Тут знову з'явилася д╕вчина, яка принесла глиняний глечик з узваром та однин кухоль.

-╤ мо╓му товаришев╕ теж принес╕ть, - тут же наказав я ╖й.

Вона хот╕ла знову фиркнути, але, глянувши на мене, збл╕дла ╕ мовчки п╕шла вниз.

-Велике вам спасиб╕, але я краще вже п╕ду...

-Та не посп╕шай, Василю! Адже ти ж Василь, а не Вася? Так?

-Вибачте, не зрозум╕в.