Частина друга (СИ)

Я нарешт╕ зм╕г опертися на л╕коть та трохи п╕двестись. Хлопець стояв б╕ля дерева, спираючись спиною о його стовбур та важко дихав. На його обличч╕ красувався глибокий пор╕з в╕д л╕вого ока аж до вилиц╕.

-Ти як? - ледь стримуючи дихання, запитав в╕н. - Га?

Я опустив погляд. Оч╕ знову вперлися в темну рукоять ножа, що стирчав з-п╕д мо╖х ребр.

-Як та як... Ось бачиш, - хрипко в╕дпов╕в я, при тому намагаючись посм╕хнутися. Вийшло якось вимучено.

Дедята лежав в двох кроках праворуч. Судячи з усього, в╕н вже був мертвий. А я нав╕ть ╕ дос╕ не второпав, коли встиг загнати меч в т╕ло бандита. Наче то були ╕ не мо╖ руки.

На галявину вибралися Бернар та Стояна. У обох був дуже пом'ятий вигляд, а дру╖дки - порван╕ на кол╕н╕ штани.

-Бора поранили, - промовив Першосв╕т, все ще спираючись о стовбур.

Паладин р╕шуче наблизився до мене. В╕н прис╕в поряд та обережно торкнувся рук╕в'я ножа.

-Добряче ув╕гнав, - промовив ельф, притому цокаючи язиком.

-╤ не раз, - в╕дпов╕в я. - Все т╕ло наче кинуте в кип'яток...

-Не раз? - перепитав Бернар. В╕н торкнувся акетону, проб╕гся пальцями по пор╕зах. - О, Тенсесу!.. Один... три... с╕м... Оце в тебе д╕рок! - заявив Бернар. ╤ якось перелякано додав: - Як же ти так, друже?

А що казати? - я заплющив оч╕. Хочете чесно? Н╕хаз його зна╓, коли я схибив... ╤ зараз через це злився на себе!

Це ж треба упустити початок атаки. Нав╕ть сл╕пий би зрозум╕в, що Дедята накинеться знову. Нан╕с точний удар, так добивай - такий принцип бою.

Ось тоб╕, Боре, твоя самовпевнен╕сть... Саме вона тебе ╕ п╕двела. Дивно, що Дедята не ув╕гнав той н╕ж мен╕ в серце... Можливо просто не встиг...

-Ти лягай! - наказав паладин. - Спробуй не рухатися. Так... буде боляче... ╤ ще буде кров...

В рот╕ пересохло. Говорити було важко, але я все ще тримав себе на т╕й тонк╕й гран╕, що розд╕ляла тверез╕сть думок ╕ безпам'ятство.

-Я кров╕ не боюся, - хот╕в заявити те з викликом, наче кажучи - а чхав я на т╕ поранення три рази. Але голос став якимсь тьмяним, пустим. - Та ╕ болю також... Ти роби свою справу, ельфе, - вичавив я з себе наостанок.

А самого аж вивертало. Т╕ло остигало п╕сля бою, а разом з тим на нього навалювався б╕ль.

Бернар р╕зким рухом витягнув н╕ж ╕ тут же поклав руку на рану, шепочучи слова якихось незнайомих молитов. Я побачив, як кров густими ривками стр╕мко ринулася кр╕зь його пальц╕. Очевидно, останнього разу Дедята встиг-таки встромити ножа на повну.

Св╕т навколо почав бл╕днути. Ельф повернув голову ╕ подивився мен╕ в оч╕.

От, Н╕хаз! Невже це к╕нець! Я бачив так╕ погляди... Зараз не пам'ятаю де, але бачив... Так дивляться на тих, кому вже залишилось недовго...

-Як йон? - тихо спитала Стояна. Виявля╓ться вона сид╕ла поруч, тримаючи свою долонь у мене на лоб╕.

Ельф буркнув щось незрозум╕ле та знову вглибився у молитви. Мен╕ на мить здалось, наче полегшало. ╤ т╕льки це в╕дчув, як в наступну секунду почав кудись провалюватися... падати... падати... падати...

Темрява огорнула т╕ло з ус╕х бок╕в. А пот╕м я побачив себе лежачим навзнак на трав╕... Навколо метушилися як╕сь люди... Все було якось розмито... проте я легко м╕г роздивитися власне т╕ло... бл╕д╕ щоки... скуйовджене волосся... долон╕, як╕ стискали меч╕...

Чекай, а це мо╓ т╕ло? - в╕д ц╕╓╖ думки мене нав╕ть трусонуло. - Псяче хутро! Це якась... якась... н╕хаз╕вня.., - мозок в╕дмовлявся приймати той факт, що це я. - Напевно та людина просто схожа на мене... Так-так, це зовс╕м не я... Це не можу бути я...

Осклил╕ нежив╕ оч╕ людини дивилися вгору... в холодне син╓ небо... Я також глянув туди ╕ тут же в╕дчув, як мене кудись потягло... ╕ знову навкруги суц╕льна темрява...

Почулося, як тихо-тихо потр╕скували св╕чки. Багато св╕чок. Вони стояли на п╕длоз╕, у ви╖мках темних ст╕н, б╕ля височезних б╕лястих колон... на металевих п╕дсв╕чниках... Куди не кинь погляд побачиш лише св╕чки... ╕ тисяч╕ вогник╕в, котр╕ тьмяно осв╕тлювали невеличк╕ д╕лянки навколо себе...

З темряви почулося шаркання чи╖хось н╕г. Я хот╕в повернутися на звук, але неоч╕кувано закрутився та опинився прямо перед одн╕╓ю з колон. ╤ вже зупинившись, побачив як вздовж але╖ ╕з св╕чок руха╓ться невисока ф╕гура. Вона йшла неквапливо, ледь перебираючи ногами, несучи в руц╕ величезну металеву чашу та новеньку незапалену св╕чку. Це був кошлатий гобл╕н, одягнений в б╕лий балахон. В╕н наблизився та л╕ниво окинув мене втомленим поглядом водянистих очей.

-Угууу, - його голос гулко задр╕бот╕в пустими коридорами. - Хто у нас тут сьогодн╕?

Це не було питання, скор╕ш простор╕кування вголос. Полум'я численних св╕чок раптом затремт╕ло, потягнулося доверху. Гобл╕н торкнувся до мого обличчя, а в наступну мить я опинився на його шершав╕й долон╕.

О, Сарне! Як це можливе? - промайнула перелякана думка. Ст╕й! Та це ж В╕втар воскрес╕ння...

Розум╕ння того, що я знаходжусь в Храм╕ Тенсеса, призвела мою св╕дом╕сть в повний ступор. Гобл╕н дивився на свою долонь, в як╕й тупцювалася моя ╕скра.