Диригент

— Алоїзію, я щиро поважаю тебе, але ти не можеш перекидати всю відповідальність на нас. Ти повернувся до рідного міста. Після останнього інциденту ми маємо певні сумніви... це неминуче... Я не ображатиму тебе запитанням про те, чи пов’язана твоя поїздка із Самеді. Дуже сподіваюсь, що ні.

— Я б не відповів тобі. Це було б недоречно, — відрізав Дюпре.

— Такий досвідчений агент, як ти, повинен знати, що деякі нюанси розслідування необхідно повідомляти керівництву.

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Ти забув згадати одну деталь, яка вказана у звіті, що його надіслала Саласар агентці Такер: Сара Нельсон була Сарою Розенблант у дівоцтві. Вона — донька сенатора Розенбланта.

— Неймовірно! — здивовано скрикнув Дюпре. — Ви хочете сказати, що влаштували весь цей цирк лише тому, що тесть Нельсона — сенатор?

— Заради бога, Дюпре! Що тебе дивує? — сердито заволав Вілсон. — Ти чудово знаєш, як віддаються такі накази.

Вердон взяв слово. Він розмовляв спокійно, але з не меншою рішучістю.

— Мені здається, що ти не усвідомлюєш серйозності ситуації. Розвідувальна служба військово-морської бази Лейкфрант підтвердила, що новоорлеанська штаб-квартира ФБР повністю знищена: вітер зніс дах, а шибки буквально вибухнули. Всіх співробітників — включно з резервною вартою — вивезли. Основне завдання військових — врятувати агентів та їхні родини, евакуювати їх звідти. Коли все закінчиться і ви вийдете на вулицю, там буде безлюдно. Якщо операція «Клітка» зірветься і раптом виявиться, що цей тип — убивця, а сенатор довідається, що його донька й онуки могли загинути, тому що ми не дотрималися Протоколу безпеки, полетять голови. Не варто нагадувати тобі, що наші голови міцно тримаються на шиї.

Перш ніж обірвати зв’язок, Вердон зазначив:

— Останній пункт. Хоча ти вважаєш наше рішення втручанням у роботу твоєї групи, ми довіряємо тобі. Я маю певну інформацію стосовно інспекторки Саласар, але залишаю на твій розсуд, як вчинити з нею. Тобі краще знати, чи вплине вона на хід розслідування. Йдеться про надзвичайні обставини, що вимагають відповідних застережних заходів. Якщо ти волієш приховати отриману інформацію, ми якнайдовше не розголошуватимемо її. Не бачимо в цьому проблеми.

34. Безсоння

Новоорлеанська Служба порятунку 911

Понеділок, між десятою годиною ранку та дванадцятою годиною дня, 29 серпня 2005 р.

Амая нахилилася до вікна, силкуючись щось розгледіти крізь дірку, прорізану кимось в обгортальному папері, яким були обклеєні шибки. У склі відбилося її обличчя. Приклавши руку козирком до лоба, вона визирнула надвір. Місто було свинцево-сірим: хоча світанок настав кілька годин тому, небо нагадувало бездонне темне озеро. Їй здалося, що десь удалині палахкотить пожежа. Можливо, стався вибух газу.

Амая побачила, як вулицями пропливають дахи кількох автомобілів, що стирчали з води, наче мертві черепахи.

Після розмови з очільником рятувальної групи Нельсона дівчина спробувала повернутися до роботи й перечитала заяви свідків. Як не крути, а всі ниточки вели її до свідчень Джозефа Ендрюса й капітана Ріда з ґальвестонського відділку, до висновків експертів-криміналістів, що оглядали будинок, а також до розповіді Нельсона про те, що він бачив на місці події. Вони з Джонсоном перевірили всю кримінальну статистику країни за останні вісімнадцять років, але після вбивства Ленксів не було зафіксовано жодного злочину з подібними характеристиками. Аж доки не сталася трагедія у Ґальвестоні. Все почалося там. Очевидно, що розправа з Ендрюсами стала своєрідною точкою відліку, Книгою буття для цього «божого служителя», який сіяв смерть.

Але як і коли він збирався продовжити? На який знак чекав, щоб влаштувати свій особистий Армагеддон?

Її відволік якийсь шум, що долинав з кол-центру екстреної служби. Джонсон і новоорлеанські детективи підбігли до дверей. Амая закрила кришку ноутбука й рушила слідом за ними.

Лінії були перевантажені. Щойно оператори вішали слухавку, як телефон знову дзеленчав. Амая стала біля операторки, з якою розмовляла раніше, і та привітала її кивком, не відриваючись від телефона. Її інтонація не змінилася, вона зберігала спокій. Амая подумала, що жінка навіть розмовляла повільніше, хоча її обличчя відбивало внутрішнє напруження. Слухаючи прохання про допомогу, вона кривила губи, стискаючи їх з такою силою, що вони ставали майже невидимими — складалося враження, ніби вона хотіла проковтнути власний рот.

Координатор увімкнув гучномовець, щоб агенти прослухали кілька дзвінків.

Плач.

— Будь ласка, допоможіть мені. Мій будинок зсунувся. Я тут сама, з двома малими дітьми. Хвилі заливають поріг.

— Сеньйоро, ми нічого не можемо вдіяти. Я не відряджу до вас підмоги. Поліція нікуди не виїде, поки буря не закінчиться.

Глибокий спокій.

— Привіт. Ми внизу, на пляжі. Ми поводилися як останні дурні і, мабуть, помремо тут.

— Сеньйоро, зробіть усе можливе, щоб знайти укриття. Поки що ми не можемо відправити рятувальників.

Відчай.