Диригент

— Прошу вас, допоможіть нам. Ми укрилися на горищі, але звідти немає верхнього виходу. Вода вже дісталася дверей. Будь ласка, витягніть нас.

— Сеньйоре, всі агенти покинули вулиці й перебувають у безпечному місці. Якщо бажаєте, я запишу вашу адресу і ваші імена.

— Наші імена? Хочете знати, хто ми такі, коли нас знайдуть мертвими?

Без надії.

— Я помру. Мене звуть Етель Бурель. Я мешкаю у Дев’ятому окрузі.

— Сеньйоро, ви не помрете. Спробуйте знайти укриття. Ми відрядимо до вас підмогу, щойно буря вщухне.

— Ви не розумієте. Я помру.

— Всі дзвінки є приблизно такими.

Координатор поклав руку їй на плече, заохочуючи продовжувати роботу. Жінка наділа навушники й відповіла на наступний дзвінок.

— Люди просять про допомогу, а єдине, що ми можемо зробити, — це записати особисті дані й внести їх до списку очікування.

— Яка ситуація склалася просто зараз? — спитав Джонсон.

Аж раптом чоловік сердито покосився на нього й здійняв одну руку, вказуючи на екрани, прикріплені до стелі. Всі глянули туди, за винятком Джонсона, який вдивлявся у перекошене обличчя координатора.

— Описуючи одним словом: хаос. У місті немає світла. Нам повідомили про зруйнування кількох високовольтних ліній. Мобільні телефони не працюють через те, що вітер, імовірно, обірвав передавальні антени. Дощ заливає внутрішні приміщення стадіону «Superdome», туалетну каналізацію прорвало, і звідусіль хлинули екскременти. Люди скупчилися в коридорах, проте місця обмаль. Відбулися напади, сутички й зґвалтування як всередині стадіону, так і в конференц-центрі. Подейкують, що кількох осіб убили холодною зброєю. Деякі будинки загорілися — ми вважаємо, що зсув фундаменту спричинив вибух газу. З різних регіонів надходить інформація про смерчі й маленькі торнадо, що створюють додаткові проблеми. Ми чули про трупи, які плавають на вулиці. Про будинки, змиті водою. Однак, якщо вас цікавить ваша «низка пострілів», таких повідомлень наразі немає.

Джонсон недовірливо глипнув на нього. Ступив крок вперед і став навпроти чоловіка. Їх розділяв лише поміст, звідки той керував усіма операціями. Джонсон прочитав його ім’я на табличці, що стояла на столі. Бернард Анте.

— Послухайте мене уважно, сеньйоре Анте.

— Анге, — виправив той, не удостоївши його поглядом.

— Дивіться на мене, мсьє Анте, — звелів Джонсон.

Координатор похмуро зиркнув на агента, піднявши підборіддя.

— Слухаю вас, — гаркнув він.

Зберігаючи спокій, Джонсон підступив ближче й нахилився, змусивши чоловіка вчинити так само. Потім прошепотів йому на вухо:

— Ми приїхали сюди, щоб допомогти вам. Ми шукаємо вбивцю, монстра, що вийде на руїни цього міста, аби вбити у власній оселі одну з бідолашних родин, якій поталанило уціліти. Так, пролунає низка пострілів, один за одним. Він виб’є мізки всім включно з дітьми, а інших змусить дивитися. Я знаю, що це не веселить вас, але ви не маєте права припускати, що я розважаюсь. Йдеться не про «мої постріли», а про постріли у бік людей, чий єдиний «злочин» полягає в тому, що вони вижили в цьому жахітті. Якщо ми не завадимо вбивці, він позбавить їх життя.

Коли Анте підняв голову, на його обличчі застиг зовсім інший вираз. Він глянув на Джонсона, кивнув і не зронив ні слова.

35. Охайність

Новий Орлеан, Луїзіана

Мартін обрав той готель, бо у вбиральнях не було вікон. Вони були побудовані як окрема кімнатка між спальнею і стіною внутрішнього коридору, і єдиним, що поєднувало їх із вулицею, була вентиляційна решітка, яку чоловік заліпив рушниками, аби не чути гучного ревіння вітру в тремтливому трубопроводі — звук нагадував гудіння оркестрової туби. Був майже полудень, коли він вирішив відчинити двері свого укриття. Скляні двері балкона, що виходив надвір, зникли, а разом із ними і всі предмети в кімнаті включно з ліжком. Виняток становили припаяне до стіни узголів’я й один зі світильників, які лишилися на своїх місцях. Крихкий гіпс на стелі був обідраний, частина конструкції досі висіла завдяки жовтим трубам електропроводки. Вітер був потужним, проте йому бракувало могутності урагану. Мартін обійшов уламки й наблизився до діри, проломленої у фасаді, на тому місці, де раніше було вікно. Балконне поруччя уціліло, хоча подекуди покривилося від ударів стихії. Йому не хотілося ризикувати. Прихилившись до одвірка, він заходився роздивлятися панораму міста. На сході небо лишалося темним, але потроху світлішало; дощ значно ослаб, рівень води почав опускатися.