Диригент

Якусь хвильку він слухав повідомлення по портативній рації, завдяки чому дізнався, що гелікоптери берегової охорони готувалися відлетіти від бази Сікорського. Треба поквапитися. Мартін повернувся до ванної кімнати, увімкнув ліхтарик і націлив його на дзеркало, прагнучи роздивитися себе. Скинув бавовняну футболку, яку носив останніми днями. Інстинктивно відкрив кран у вмивальнику. Звідти долинуло тихе булькання, що змінилося свистінням. Від світанку з кранів нічого не лилося, крім бурої суміші води й багна, а кілька годин тому навіть ця мерзенна рідина вже не сочилася. Для виконання гігієнічних процедур він скористався однією з пляшечок, схованих в його портфельчику: почистив зуби, умив обличчя, трохи намочив коротке волосся на потилиці, підстрижене під «канадку». Потім він вийняв чисту, ретельно випрасувану сорочку, одягнув її і заправив у штани, перш ніж застебнути ремінь. Мартін уважно оглядав і поправляв одяг, аж поки не вдовольнився своїм виглядом. Перед тим як підхопити портфельчик, він узяв посвідчення і приколов його до лівого краю сорочки, постаравшись, аби розпізнавальний знак був добре видимим.

Проходячи повз колишню рецепцію готелю, Мартін посміхнувся. Вода сягала його колін, проте не заважала просуватися вперед. Приміщення було зруйновано вщент. Таке враження, ніби гігантський пилотяг всмоктав геть усе. Анічогісінько не лишилося.

Ні дверей, ні вікон, ні проходів, ні освітлення. Усі гіпсові панелі обвалилися зі стелі, а сріблясті стрічки ізоляції нагадували різдвяні прикраси, що потріскували, як сухий трут, розхитуючись під вітерцем.

Мартін вийшов із готелю й обережно рушив до центру вулиці, прагнучи вберегтися від плакатів, білбордів і наполовину вивернутих цеглин фасадів, що небезпечно нависали над хідниками. Дощ ущух. Чоловік насилу проминув бульвар Еспланада. Кілька великих дерев поблизу Кабріні — рахуючи вікове дерево біля кав’ярні «Дега» — не витримали атаки урагану. Вони лежали на землі, мов переможені воїни. У повітрі розливалися різні пахощі — від озону до суміші запахів вологої плісняви, свіжого бетону, мокрого дерева й чорного баговиння. Прямісінько над водою починали кружляти маленькі рої москітів, і Мартін зрозумів, що, коли сонце зійде, болотний сопух стане нестерпним. Він дістав із кишені мапу міста, де прокреслив свій маршрут. Мапа була акуратно згорнена вдвоє — таким чином, аби відразу знайти потрібне місце.

Десь удалині люди висувалися з вікон або виходили надвір і роззиралися довкола, наче космонавти, що приземлилися на іншу планету — ворожу і незнайому. Вони повільно пересувалися, роздивляючись довколишні руїни й переконуючи себе, що жахіття сталося насправді. Це нагадувало колективне похмілля. Новоорлеанці безпорадно дивилися одне на одного, знизуючи плечима й обмінюючись жестами відчаю, які Мартін так часто бачив. Він зігнорував кілька покликів і прохань про допомогу з боку небагатьох містян, що потроху виходили з шокового стану.

— Агов, друже! Чи не міг би ти допомогти нам?

Чоловік нахилив голову, удаючи, ніби нічого не чув.

Він крокував уперед, обходячи уламки, матраци, меблі, зруйновані мури, повалені дерева. Кілька разів йому довелося зробити гак і пройти дві зайві вулиці через знесені буревієм лінії електропередач. Незважаючи на те що по радіо повідомили про відсутність світла у більшості районів, Мартін почув дзижчання дротів і тріскотіння іскор там, де проводка торкалася землі. Він витратив понад годину, перш ніж дістався своєї мети.

Будівля була зведена на міцному фундаменті, що, ймовірно, спонукало власників перечекати ураган вдома. Всередину вели бокові сходи, приєднані до зовнішніх перил вузького балкона. Мартін піднявся до восьмої сходинки, усівся на неї і заходився виливати воду з чобіт, з огидою розглядаючи засохлу чорну пляму, що замазала його штани майже до пояса. Засмучений, він позирнув у кінець вулиці. На гладкій поверхні води зміївся тонкий слід від течії. Усупереч здоровому глузду рівень води піднімався, хоч теоретично мав би опуститися. Він витягнув хусточку і безуспішно спробував прибрати золу, що просякнула тканину і прилипала до шкіри. Нічого не вийшло — лише зіпсував білосніжне полотно. Довелося обережно згорнути хусточку і знову сховати її у задню кишеню штанів. Бруд дратував його не тільки тому, що спричиняв дискомфорт. Мартін був охайним чоловіком попри те, що його робота була пов’язана з руйнуванням. Він знав, що у такі страшні миті, коли все поглинає хаос, коли люди втрачають найцінніше, коли світ здається нечистим і мерзенним, його чепурний вигляд сприймався як надзвичайна турбота про потерпілих, розважливість, вияв уваги та співчуття. Ось чому охоплені істерикою люди заспокоювалися і добровільно підпадали під його вплив.