Диригент

Він натиснув на кнопку дзвінка лише для того, щоби пересвідчитися, що в помешканні не було електроенергії. Дзвінок повернувся у початкове положення з легким шипінням. Жодних інших звуків. Мартін повільно видихнув повітря, мов актор, що готувався вийти на сцену. Він легенько постукав фалангами й почув слабке відлуння. Майже одночасно донеслися стишені розмови й перешіптування; у голосах бриніла ледь стримувана тривога, страх і надія. Хтось шикнув, закликаючи їх опанувати себе. Мартін чітко уявив, як той підносить два пальці до губ. Коли замок відімкнули, двері злегка заклинило, і вони розчахнулися не повністю; у щілині виднілося дуло пістолета. Дотримуючись прийомів, описаних у книзі зразкового комівояжера, який у п’ятдесяті роки мандрував усією країною, продаючи жінкам порохотяги й кухонне начиння, він відступив на крок назад, щойно двері почали відчинятися. Спокійно стояв, відчуваючи на собі недовірливий погляд чоловіка. Трохи згодом Мартін стримано посміхнувся і тицьнув указівним пальцем у значок на бездоганно чистій сорочці, зосереджуючи на ньому увагу господаря будинку.

— Родина Сабін? — запитав він.

Минуло три секунди, і пролунали радісні крики. Класика жанру.

— О господи! Яке щастя! Як швидко ви прийшли!

Мартін не рушив з місця, поки чоловік боровся із заклиненими дверима, намагаючись зсунути їх і впустити його всередину. Йому вдалося розгледіти, що була зруйнована частина задньої стіни та стелі, внаслідок чого потоки води потрапили до помешкання. Мокра дерев’яна підлога почала набрякати, дошки здибилися вигадливими хвилями, перетворивши оселю на щось примарне, ірреальне.

— З вами все гаразд? Ніхто не постраждав? — поцікавився Мартін. Це справді хвилювало його.

— Дякувати богу, все добре. Відбулися синцями й легкими пораненнями. Здається, Жана зламала зап’ястя, — мовив глава родини, вказавши у бік дівчини підліткового віку, яка сиділа на підлозі й куталася у ковдру, ніби їй було холодно. — Але будинок... наш будинок розтрощений. — бідкався він, розкидаючи ногою упалі предмети, листя, гілки дерев, тріски й шматки скла. Обернувшись, він побачив, що Мартін завмер на сходах, і запитально глипнув на нього. Той покосився на пістолет у його руці.

— Так, звісно. Пробачте. — Чоловік роззирнувся довкола, шукаючи поверхню, де можна було покласти зброю. Зрештою він знайшов столик, засипаний камінцями й скляними друзками. Змахнувши сміття одним порухом руки, він залишив там пістолет. Мартін переступив поріг. Поводився серйозно й впевнено. Обвів пильним поглядом усіх членів родини, які збилися докупи, немовби почувши Божий поклик. Носком чобота розгріб уламки, немовби звільняючи місце для свого портфельчика. Потім нахилився, поставив його на підлогу і водночас підхопив зброю, відкладену чоловіком.

— Це револьвер «Сміт і Вессон» 2000 року випуску. Іншої зброї в будинку немає, чи не так?

— Немає, — відповів чоловік. Інтонація видавала певну тривогу. Мартін посміхнувся.

36. Залежність

Кол-центр Аварійно-рятувальної служби Марина-Тауер, Новий Орлеан

Дюпре піднявся внутрішніми сходами, перестрибуючи через одну сходинку. Кабінет начальника пожежної частини й Службу порятунку 911 відділяли два поверхи.

У його пам’яті прокручувалися слова Майкла Вердона: той пропонував йому приховати інформацію, немовби надаючи якийсь привілей. Цинічний Вердон не розумів, що Дюпре сприймав подібне замовчування як зраду і не бачив у цій пропозиції нічого заманливого. Агент рушив до конференц-зали, облаштованої ФБР як штаб-квартира. У приміщенні нікого не було. Напевно, він знайде всіх своїх підлеглих у кол-центрі аварійної служби.

Амая сиділа біля координатора та його помічниці. Надівши навушники, вона уважно слухала звернення громадян і водночас читала класифікацію дзвінків потерпілих.

Дюпре підійшов до дівчини й постукав по екрану комп’ютера, привертаючи її увагу.

— Саласар, слідуйте за мною, — мовив він, розвертаючись до дверей.

Опинившись у конференц-залі, Дюпре наблизився до вікна й почав відривати папір довгими смужками (їх було так багато, що утворилася величезна купа, яка майже сягала стелі). Амая увійшла слідом за ним. Вона зачинила двері й кілька секунд спостерігала за тим, як її начальник розправляється з папером. Коли він озирнувся, його обличчя було дуже серйозним і якимось ображеним.

— Саласар, гадаю, вам краще сісти.

Вона нерухомо стояла, дивлячись на нього. Тоді він рушив до столу, відсунув два стільці, влаштувався на одному і жестом запросив її сісти на другий. Амая вмостилася навпроти.