Диригент

Булл знову подав голос:

— З вами говорить поліція! Відійдіть від дверей! Ми стрілятимемо.

То був другий обман. Булл навалився плечем на хитку конструкцію, яка трохи піддалася, але наступної миті вперлася у щось тверде. Він нахилився, прикривши свого напарника, що дозволило Біллу перестрибнути через нього й упасти навколішки, цілячись у гіпотетичних нападників.

Різкий запах пороху, змішаний із паленим деревом, моментально розвіявся, поступившись смороду нещодавнього злочину. Тепло пролитої крові; хмарки подиху, завислі над губами небіжчиків; солоні краплі поту і сліз, що засихали на шкірі, лишаючи характерні білі кружальця; сеча й екскременти — наслідок панічного страху перед насильницькою смертю.

Новоорлеанцям вистачило кількох секунд, аби пересвідчитися, що у помешканні немає нікого, крім убитих. Тоді вони увійшли.

Більша частина задньої стіни вітальні була зруйнована. Крізь відчинені вхідні двері можна було розгледіти пустку на задній вулиці й розтрощений плакат із написом «Джефферсон. Предмети постачання», що застряг між двома стовпами. З води випиналися жовто-чорні уламки машинного обладнання.

Усі меблі були звалені в кутку. Можливо, їх переніс туди хтось із членів родини, але Дюпре схилявся до думки, що це зробив диригент. Будинок був крихітним, і меблі заважали вбивці підготувати «декорації»: він потребував більше простору, щоб розмістити тіла на підлозі. Жертви лежали навпроти дверей, впритул одна до одної: голови вказували у бік озера Пончартрейн, а ноги — у бік Міссісіпі, хоча після проходження урагану озеро й річка розлилися всюди.

Амая завмерла. На якусь секунду вона перетворилася на босоногу дівчинку і відчула, як її змерзлі стопи торкаються холодної мармурової підлоги танцювальної зали. Амая втупилася поглядом у свої чоботи, бажаючи переконатися, що не ступила у ручай чорної крові. В її голові чітко пролунав зловісний передзвін. Помешкання виявилося настільки маленьким, що достатньо було ступити два кроки, аби опинитися поряд із трупом, що лежав найближче від дверей. Худенький, тендітний хлопчик. Вона була певна, що йому років одинадцять-дванадцять (диригент обирав саме цю вікову категорію), проте він виглядав на десять. На ньому була чорно-жовта футболка з логотипом футбольного клубу «Новоорлеанські святі». Судячи з мокрого від сліз і шмарклів обличчя, він багато плакав. Повіки його розплющених очей були такими червоними, що здавалися нафарбованими.

«Майже мій ровесник». Амая міцно стулила очі, намагаючись відігнати цю недоречну думку. Трохи згодом вона знову позирнула на мертвого хлопчика й побачила, що з пробитої кулею маківки витекла кров, утворивши калюжку, яка майже торкалася її ніг. Вона нахилилася нижче й роздивилася рани зблизька, переконуючи себе, що жодних ознак життя не лишилося. На якомусь примітивному, тваринному рівні вона усвідомлювала, що просто зараз відбувається те, що віряни називають відділенням душі від тіла.

Запах був настільки проникливим, що Джонсон не утримався від спокуси й перевірив пульс кожної жертви. Потім він відійшов назад і з сумом похитав головою.

— Дивно, що ми не перетнулися з ним. Ознак трупного задубіння немає. Ба більше, вони ще теплі.

Поки Білл та Булл оглядали решту приміщень, Дюпре дозволив Джонсону відзняти першу низку світлин перед тим, як прибрати предмети, розкидані поверх тіл, — здебільшого посуд, що вивалився із серванта (включно зі старовинним сервізом). Агенти взяли зразки крові, хоча знали, що не зможуть передати їх до лабораторії, поки всі жахіття не минуться. Та вони все ж таки зберегли кров, позначивши кожен зразок відповідними наліпками. Джонсон знайшов скрипку, що лежала над головами жертв. Попри зусилля диригента сховати інструмент під уламками, він виблискував, мов лакована кришка труни, справивши гнітюче враження на Дюпре. Несподівано чоловік сповнився злості й спробував опанувати себе, міцно стиснувши губи у типовому для нього жесті. З вулиці доносилися голоси Булла й Шарбу, які гатили кулаками у двері, наказуючи мешканцям відчинити. Ці шуми допомагали повернутися до реальності, абстрагуватися від збочених фантазій вбивці.