Диригент

— Амає? — стривожено сказав він. Чоловік підняв її з землі і посадив на сталевий стіл, внаслідок чого їхні голови опинилися на одному рівні. Він на хвильку звільнився з її обіймів, після чого взяв її за руки й ніжно поцілував. — Серденьку, скажи мені, що трапилося.

Звуки вальсу стихли. Вона почула тріскотіння полум’я у печах, невпинний шум крапель, що стікали у глибоку діжку. Голова паморочилася від всепоглинального відчуття туги — їй стало ясно, що зізнання було неминучим.

Її губи розімкнулися, випускаючи на волю жахливі слова:

— Aita[9]

, — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка. — Вона лякає мене, дуже лякає... Вночі, коли ти спиш, вона підходить до мого ліжка. — Страх поступився відчаю, змусивши її ширше розкрити очі. — Тату, вона хоче з’їсти мене! Їй хочеться цього. Якщо ти їй не завадиш, вона таки з’їсть мене.

Уникаючи її благального погляду, Хуан відвернувся і втупив зір у якусь далеку точку в порожнечі. Він згадав, як ночами шурхотіли ковдри, як рипіла дерев’яна підлога, ледь прогинаючись під худим тілом його дружини. Росаріо тихо кралася темною кімнатою. Хуан трохи піднімається, розвертається до дверей і вдивляється у морок, наче це допоможе йому краще розрізнити всі звуки. Кімната дівчат розташована навпроти. Росаріо мала подолати якихось два метри. Чоловік чув, як вона рухалася, а іноді навіть бурмотіла щось нерозбірливе (він не мав бажання дізнатися, що саме). Ці вилазки тривали щонайбільше хвилину, впродовж якої він напружено чекав, затамувавши дух і молячись, аби вона там не затрималася. Потім Росаріо верталася. Хуан безшумно лягав у ліжко й прикидався сплячим, поки вона влаштовувалася поряд. Не було потреби торкатися її, щоб відчути, що її тіло здригалося від холоду, а серце несамовито калатало. Все минулося, Росаріо більше не вставатиме. Однак він засинав лише тоді, коли був певен, що вона поринула в сон.

Хуан на секунду відпустив її руки й знову ввімкнув радіо. Вальс змінився меланхолійною фортепіанною мелодією.

— Багатьом дітям сняться кошмари, це нормально у твоєму віці.

У тебе бурхлива уява, ти багато читаєш. Звідси всі твої фантазії. Не хвилюйся, це просто сни. Вони не зашкодять тобі.

— Але, тату... — недовірливо мовила вона.

— Амає, тобі наснився страшний сон. Сновидіння можуть здаватися реальними, але вони існують лише у твоїй уяві. — Він опустив її на землю. Обличчя дівчинки було залите сльозами. На неї напала сильна гикавка. Втім, очі були заплющені. Хуан не сумнівався, що вона навмисно стулила повіки, щоби не дивитися на нього. Він знову відвів погляд до тієї точки на стіні. Цього разу йому стало соромно. Шкодуючи про свої слова, він нахилився над донькою і поцілував її у маківку, хоча не насмілювався звести на неї очі. — Якщо той кошмар дуже налякає тебе, поклич мене. — Він розвернувся до столу.

Амая довго плакала, не розплющуючи очей. Коли вона нарешті подивилася на батька, він знову взявся до роботи. У повітрі плили звуки нового вальсу, що змішувалися з солодкими пахощами печива. Хуан стояв спиною до неї і місив тісто, але впадало у вічі, що він працював зі значно меншим ентузіазмом і завзяттям, ніж зазвичай. Амая підхопила шкільний рюкзак і попленталася до дверей, даючи йому час зупинити її, покликати до себе. Та він так і не покликав її. Перш ніж переступити поріг, вона востаннє озирнулася, немов засуджена на смерть жертва, яка сподівається, що комендант в’язниці помилує її. Тієї миті пекарня Елісондо й конференц-зала пожежної частини Марина-Тауер стали єдиним цілим. Дівчинка, яка не могла стримати сліз, і жінка, яка не могла плакати, одночасно глянули на батька.

— Agur, aita[10]

, — мовила вона.

— Agur, maitia[11], — здалеку відгукнувся він.

Новий Орлеан

Амая увійшла до кол-центру саме тоді, коли Шарбу здійняв руку, привертаючи увагу присутніх.

— Низка пострілів на вулиці Мен, у Джефферсоні. Здається, в одному з приватних будинків щось сталося. Жінка, що зателефонувала на гарячу лінію, сказала, що чула п’ять чи шість пострілів, що пролунали з мінімальним часовим інтервалом.

— У тому районі мешкають кілька сімей, занесених до нашого списку, — мовив Джонсон, розстеливши мапу і вказавши на будівлю.

— Виникла одна проблема, — перебив його Булл. — Поки що ми не з’ясували причини, але всі люди, що дзвонили до кол-центру за останні пів години, стверджують, що вода піднялася навіть у незатоплених місцях або там, де її рівень почав опускатися. Дехто каже, що прорвало дамбу на Сімнадцятій вулиці. Щойно зателефонував якийсь чоловік і повідомив, що вулицю Пойдрас залило і доводиться ходити по пояс у воді. Йдеться про непідтверджену інформацію.

— Ясно, — сказала Амая. — Церква Джефферсона вже була затоплена. Навряд чи вони сподівалися повернутися додому із сухими штанами, правда? Чого ж ми чекаємо?