Диригент

Дюпре пильно дивився на Амаю. Перехід до засинання відбувся моментально. Вона щойно розмовляла з ним, а наступної секунди скрутилася клубочком під вікном і провалилася у сон. Це сталося так швидко, що він замислився, чи не спала вона під час їхньої бесіди, чи не йшлося про напівсомнамбулічний стан, спричинений стресом і перевтомою. Сяйво ліхтаря креслило зловісні тіні на її обличчі. Він був певен, що ці похмурі виблиски відображають темряву, що нависала над нею в її сновидіннях. Голка у копиці сіна, істота, здатна міркувати з бездоганною науковою логікою і надзвичайно чутлива до всього невидимого й потаємного, наче маленький принц із казки Екзюпері. Вона аналізувала світ із двох протилежних полюсів, внаслідок чого в її душі точилася невпинна битва. Дюпре підніс руку до шраму на грудях і намацав шорсткі краї рани. П’ять. Він був щирим: та ніч запам’яталася йому не через смерть батьків. Тієї ночі Самеді влаштував шабаш і занурив Новий Орлеан у безлад. Дюпре позирнув на сплячу дівчину, побоюючись і водночас жадаючи настання миті, коли треба буде довести її до межі. Тоді Самеді — барон Субота — повернеться, аби перетворити місто на царство хаосу і смерті.

41. Оленяче серце

Елісондо

Ігнасіо Альдекоа не любив Елісондо. Його дружина Хосепі стверджувала, що причина полягає в тому, що він проводив забагато часу в горах, а коли спускався звідти, ставав відлюдькуватим і полохливим, мов його собаки та вівці. Вона часто казала подругам, що Ігнасіо сприймає прогулянки містечком як катання на чортовому колесі і, коли вертався додому, йому паморочилося в голові й було зле, ніби він справді спустився з якогось атракціону. Ігнасіо було байдуже: він знав, що дружина любить його таким, яким він є, що вона поважає його мовчання, його особистий простір, знав, що вона щаслива, виховуючи їхніх дітей на забутому богом хуторі, хоча всі її сестри переконували її, що жодна жінка не погодилась би перебратися до такої глушини.

Ігнасіо знав, що на знак подяки мав виїжджати з дружиною до Елісондо щонайменше раз на тиждень. Вони пили каву, полуднували у кондитерській, ходили на закупи, роздивлялися вітрини крамниць... Того дня подружжя затрималося на вулиці Сантьяго, навпроти дверей церкви. Жінка сеньйора Альдекоа теревенила з подругою дитинства на ім’я Енґрасі. Ігнасіо періодично кивав, хоча не слухав їхньої розмови. Він спостерігав за племінницею Енґрасі, яка гралася неподалік. То була висока худенька дівчинка років десяти чи дванадцяти. Вона стрибала по невидимих «класиках», лавіруючи між природними тріщинами на бруківці, вологій після нещодавнього дощу. Час від часу вона піднімала голову і дивилася на тітку, перш ніж продовжити свою тиху гру на самоті. Ігнасіо симпатизував Амаї. Зазвичай йому не подобалися діти (виняток становили хіба що його власні). Він вважав їх галасливими, непосидючими й примхливими. Але ця дівчинка вирізнялася з-поміж інших. Якось він поділився своїми враженнями із Хосепі, і вона сказала: «Бідолашна дуже страждала.

Її мати несповна розуму і, хоча має трьох доньок, ненавидить Амаю, відколи та народилася».

Ігнасіо розумів, про що йдеться, адже виріс на хуторі. У тваринному світі траплялося, що самиця відштовхувала своє дитинча без очевидних причин, дозволяючи йому загинути від голоду, холоду або відсутності любові з її боку. Вона виявляла особливу жорстокість до нього, хоча була лагідною і ніжною з іншими дитинчатами. Він знав, що врятувати покинутих малят було надзвичайно важко. Іноді їм це вдавалося, але здебільшого бідолашні помирали, змирившись із власною долею.

Ігнасіо також розумів, що Амая подобалася йому ще й тому, що була подібною до нього. Спокійна й насторожена, вона сором’язливо віталася і відходила на кілька кроків, аби мовчки гратися у межах «орбіти» своєї тітки. Їй теж не подобалося Елісондо. Вона рухалася, мов оленятко на гомінкій вулиці, постійно зупиняючись і нашорошуючи вуха. Ігнасіо здавалося, що її крихітне серденько шалено тріпотіло, реагуючи на будь-який подразник.