Диригент

Амая заверещала; з її губ зірвався протяжний стогін. Усі обернулися і стривожено глянули на неї. Вона прикрила рота обома долонями, немовби бажаючи притлумити весь свій потаємний біль, витіснити весь морок, що огортав її. Обличчя перекосила страдницька гримаса, в очах читався невимовний жах, поки вона в розпачі спостерігала за тим, як течія повільно виносить тіло з внутрішнього дворика. Перш ніж хтось із агентів встиг якось зреагувати й спробувати зупинити її, Амая, недовго думаючи, стрибнула у воду. Вона занурилася у м’яку субстанцію, що, вочевидь, була розбухлою садовою землею. Поки напарники навперебій кричали і вмовляли її повернутися, дівчина вперто плила вперед, не зважаючи на те, що її очі засліплювали сльози й каламутна вода. Вона перетнула сусідній дворик і опинилася на вулиці, подумки дякуючи долі за те, що одягла не свій попередній бронежилет, а той, що не тонув. Булл розвернув човен, збираючись слідувати за нею, проте відмовився від свого наміру, побачивши жердини парканів, що випиналися над водою, між двома садами. Він подався на кілька метрів назад і, обігнувши будинок збоку, вискочив на ту саму вулицю. Шарбу поривався зістрибнути з човна й допомогти Амаї, однак Дюпре зупинив його.

— Зачекайте.

— Але... — недовірливо мовив той.

— Зачекайте.

Амая вже доплила до тіла й схопилася за руку — ту саму, якою він чіплявся за двері до останнього подиху. Чоловік виявився кремезним і сильним. Навіть у воді їй не вдавалося проштовхнути його назад до будинку. Опанована відчаєм дівчина роззирнулася довкола.

— Амає, ти нічого не можеш вдіяти, він мертвий! — вигукнув Шарбу.

Та Амая нічого не чула. Гірко плачучи, вона перечитала напис на футболці. «Чи справді цей чоловік був найкращим у світі батьком?» — запитала вона себе. З далекої далечіні пролунав голос дванадцятирічної дівчинки: «Достатньо, що хтось вважав його найкращим».

Вона розстебнула пряжку його пояса й, різко смикнувши, дістала ремінь з джинсів, після чого знову протягла крізь дві передні петельки, взялася за край і відволочила труп до дорожнього знака, де міцно прив’язала його. Якщо цей чоловік був хорошим батьком, син оплакуватиме померлого на могилі. Було справедливо дати йому таку можливість, завадити течії забрати тіло. Заспокоївшись, Амая нерухомо стояла біля небіжчика. Вона спробувала прочитати молитву. «Отче наш Отче наш Отче наш Отче наш Отче наш». Трохи згодом вона припинила це заняття, усвідомивши, що знову і знову перечитує слова на його футболці.

— Що вона, в біса, робить? — спитав Шарбу, який зачаровано спостерігав за нею.

Дюпре збирався відповісти, але Джонсон випередив його:

— Ховає свого батька.

Булл і Шарбу розвернулися до нього.

— Батько Саласар помер учора вранці.

— Неймовірно! Чому ви не дозволили їй поїхати? Хіба не бачите, у якому вона стані?

— Вона вирішила залишитися з нами. І ніхто не має права засуджувати її. Ми всі приймаємо рішення, яких не завжди дотримуємося. Хвилину тому ви теж зірвалися. На мою думку, вона дуже добре тримається, але будь-хто може втратити над собою контроль, якщо прочитає якусь фразу на футболці або побачить потонулого кота.

Шарбу нормально сприйняв цей докір. Він кивнув, не відриваючи очей від дівчини.

— Може, я підійду до неї? Як гадаєте?

— Так, — погодився Дюпре. — Але дайте їй ще трохи часу.

Група обрала великий будинок за дві вулиці звідти, у західному напрямку. Після того як агенти гучно покликали господарів і пересвідчилися, що в приміщенні нікого немає, вони вибили вікно на другому поверсі й проникнули всередину. Ними опанувало дивне відчуття, коли вони крокували з розправленими спинами — всі надто звикли до сидячого положення за останні години. Сходи, що вели до першого поверху, були затоплені майже до верхнього одвірка. Вони виявили три спальні у хорошому стані й ванну кімнату, де вода виплеснулася з унітаза й розлилася довкола, утворивши смердючу калюжу. Джонсон зачинив двері, поки Білл і Булл оглядали всі отвори й маленьке горище без вікна, захаращене всякою всячиною. У кімнатах панувала задуха, повітря було вологим і пахло багнюкою. Попри це, відвідувачі раділи нагоді розім’ятися, зняти жилети й трохи освіжитися. За мовчазною згодою ніхто не скористався ліжком. Одна річ — укритися в чужому будинку, а зовсім інша — лягти у ліжко, що зберігало відбиток тіла когось із господарів. Вони взяли подушки та пуфи, приставили їх до стіни й усілися всі разом у кімнаті, через яку потрапили до будинку, — єдиній, де було відчинене вікно. Місто огорнула непроглядна темрява. Ніч видалася чорною, беззоряною. Гелікоптери вже не літали, тож єдиними звуками, що порушували тишу, були тріск дерев’яних дощок, що набрякали від брудної води, і дихання п’яти осіб у чужій оселі. Після сніданку на пожежній станції агенти нічого не їли, крім двох шоколадок. Вони розподілили запаси харчів і вперше за весь день пожвавішали й почали усміхатися.

Джонсон мовив до Амаї: