—
Дюпре повернувся до кімнати. Звук його голосу вивів її зі стану задумливості.
— Ви краще почуваєтесь?
Вона зніяковіло зітхнула.
— Вибачте, це було нерозсудливо з мого боку. Я не подумала.
— Не переймайтесь. Річ у тім, що ця вода кишить мікробами. Каналізаційні нечистоти перемішалися з болотним мулом, де повно мертвих рослин, мікроорганізмів, що розкладаються, і всіляких личинок. Якщо ви поранилися, добре промийте рану. Інакше туди потрапить інфекція.
— Вода тут ні до чого. Я мала на увазі дещо інше, — мовила вона, силкуючись усміхнутися, хоча обличчя лишалося сумним.
Дюпре кивнув. Йому теж не хотілося розмовляти про той стрибок. Зближення з такою складною особистістю — справжній виклик. За все своє життя він рідко зустрічав людей, подібних до неї. Чоловік вирішив бути відвертим.
— Мої батьки загинули під час урагану Бетсі. Тато був лікарем, а мама — його асистенткою. Вони виїхали приймати пологи й застрягли на Гренд-Айл, коли почався ураган. Тиждень по тому їх знайшли мертвими в салоні машини.
— Мені дуже прикро. — Амая вдивилася в його обличчя. — Напевно, ураган пробуджує ваші найстрашніші спогади.
— Я був зовсім малим. Майже не пам’ятаю батьків. Сприймаю їх як незнайомців зі старих світлин. Мене виховувала Нянька, кузина мого батька.
— Чи маєте ви братів або сестер?
Дюпре відвів погляд.
— Я маю одну сестру. А ви? — Він вимовив цю фразу надто швидко. Амая зрозуміла, що він воліє не обговорювати свою родину.
— У мене є дві старші сестри, але ми не дуже близькі. Мене теж виховувала тітка.
Дюпре насилу стримав бажання дізнатися більше. Дві старші сестри, з якими вона погано ладнала. З дванадцяти років навчалася у США. Дивні стосунки з батьком, на чий похорон вона не приїхала.
— Я бачив, як ви молилися за того чоловіка. Це добре.
Амая дивилася на нього п’ять, шість, десять секунд. Складалося враження, ніби вона не зрозуміла сказаного або, навпаки, ретельно аналізувала наслідки таких зізнань. Потім вона потупилася і впродовж наступних десяти секунд не відривала очей від ліхтаря. Ось чому, коли дівчина нарешті заговорила, звук її голосу дещо здивував їх обох.
— У дитинстві я часто читала молитву «Отче наш». Ви її знаєте?
— Так, я католик. Не надто віруючий, але католик.
Амая провадила далі, і він збагнув, що вона не слухала його. Її запитання не передбачало відповіді, а було частиною монологу або роздумів уголос. Тоді Дюпре звернув увагу на її позу. Притулившись спиною до стіни й трохи зігнувши коліна, дівчина опустила очі в землю, сфокусувавши погляд на маленькому кружальці яскравого світла, що його відкидав ліхтар. Вона розмовляла дуже тихо і повільно, її голос лунав більш пронизливо, ніж зазвичай.
— Я молилася щоночі. Повторювала кожну строфу, особливо першу: «Отче наш, Отче наш». Насправді я молилася не Богу, а рідному батькові. Він спав у сусідній кімнаті, проте жодного разу не дослухався до моїх благань.
Вона витримала паузу. Ледь помітно усміхнулась.
— Весь цей час я не усвідомлювала, що зверталася до нього. Це стало зрозумілим сьогодні, коли я намагалася помолитися за душу того чоловіка.
Дюпре дивився на неї мов загіпнотизований. Сотні запитань крутилися у нього на язиці, і він докладав величезних зусиль, аби не озвучити їх. Тим часом його аналітичний розум обробляв інформацію. Її батько спав у сусідній кімнаті. Чого ж вона боялася?
Про що благала свого тата? Зосередившись на кожному її слові, кожному жесті, кожній невловимій зміні інтонації, він усвідомлював, що її зізнання було надзвичайно важливим, і дедалі більше переконувався, що влучив у десятку, обравши її. Ця жінка уособлювала незбагненну таємницю.
— Я молила свого батька про допомогу. Подібно до мешканців цього міста, які кричать і плачуть на дахах будинків, — мовила Амая. Дюпре здогадався, що вона розкривала правду не тільки для нього, а й для самої себе. — Тобі здається, ніби ти — частина великої родини, і ти молишся, гадаючи, що батько тебе почує. Та я мала померти, аби він почув мене. Він чекав нестерпно довго, аж поки йому не довелося витягати мене з могили.
Амая звела очі на Дюпре, і він подумки заблагав її не зупинятися, побоюючись, що вона зрозуміє значущість своєї сповіді, коли зазирне йому у вічі.
— Упродовж багатьох років я думала, що його любов визволила мене з тієї жахливої ями, але він керувався тими самими мотивами, що й завжди. Сором спонукав його не зважати на мої прохання, і сором змусив його винести мене звідти, оскільки сусіди спостерігали за ним. Якби він покинув мене напризволяще, все було б значно гірше. Так, я нічим не відрізняюсь від мешканців цього міста. Рятуючи мене, мій батько рятував самого себе від сорому.