Диригент

— Цілий день я намагався згадати, звідки знаю назву селища, де ви народилися. Перш ніж взятися за дослідження кримінальної поведінки, я працював у підрозділі, що спеціалізувався на вивченні сект. Сектознавці часто згадують прикордонну зону в Піренеях, між Францією та Іспанією, оскільки цей регіон пов’язаний із відьомством. Здається, Суґаррамурді та інші місця, де відбувалися шабаші, розташовані дуже близько від вашого рідного краю. Елісондо?

Вона неохоче кивнула.

— Так, це зовсім поряд.

— Хіба не в Елісондо один католицький інквізитор проводив розслідування, прагнучи встановити, чи побував там диявол? — допитувався Джонсон із дедалі більшим ентузіазмом.

Амая промовчала.

Джонсон захоплено дивився на неї.

— Так, це сталося в Елісондо, — підтвердив він власне припущення. — Інквізитор зі Святої Інквізиції носив те саме прізвище, що й ви, — Саласар. Саласар і Фріас, — додав він. Інші агенти озирнулися і зацікавлено глипнули на дівчину.

— Суди Святої Інквізиції дуже схожі на Салемські процеси над відьмами, чи не так? — спитав Шарбу. — Це якось пов’язано з отим Саласаром? Він був вашим предком?

Вкрай серйозна, Амая відповіла:

— Сумніваюсь. Моє прізвище походить із назви долини й річки, розташованих поблизу місця мого народження.

— А ви не намагалися це з’ясувати? — не здавався Джонсон, нетерпляче проводячи рукою по вусах. — Гадаю, було б дуже цікаво... Я знаю одного дослідника родоводів, якому достатньо сказати прізвище, аби він зібрав інформацію про ваших родичів за останні п’ять століть.

Дюпре, який весь цей час спостерігав за Амаєю, втрутився в розмову:

— Джонсоне, мені здається, що Саласар не в захваті від цієї теми.

— Як таке можливо? — здивувався Булл. — Якби я був на вашому місці, мені б дуже хотілося дізнатися більше.

Джонсон не здавався.

— Якщо ваша родина завжди жила в тій місцевості, існує велика ймовірність, що ваші пращури долучилися до одного з багатьох судових процесів над відьмами, ініційованих Інквізицією, — як свідки або звинувачені. Пригадую, що, коли інквізитор Саласар проводив розслідування про стосунки місцевих із дияволом, він отримав тисячі свідчень: люди або звинувачували себе, або виказували інших. Майже все населення взяло участь у судилищах.

— Скільки осіб наразі проживає у вашому селищі? — спитав Шарбу.

— Близько трьох тисяч, — відказала вона.

— От вам і доказ! — скрикнув Джонсон. — За тих часів усі мешканці були звинувачені. Або доносили на сусідів.

— Ваша правда, — з гіркотою мовила дівчина.

— Вам неприємно говорити про це. Чому? — поцікавився Дюпре.

Амая мовчала.

— Інспекторко, ті події відбувалися бозна-скільки століть тому, — зауважив Джонсон. — Якби це трапилося у США, там відкрили би шість «готелів із привидами», три «відьомські маршрути» й десяток сувенірних крамниць. Згадайте власницю готелю «Дофін».

— Вона поводиться так із двох причин, — сказала Амая. — Або не вірить жодному слову цієї легенди, або спокійніше ставиться до магічних явищ у її світі.

— Хіба уродженці Бастану ставляться інакше до таких явищ? — наполягав Дюпре.

— Що таке Бастан? — запитав Булл.

Амая зітхнула.

— Бастан — долина, у якій розташоване моє селище. Я переконана, що світ був би кращим без усіх цих забобонів. Вони можуть видаватися смішними, але насправді середньовічний світогляд та архаїчні вірування лише призводять до страждань, маргіналізації й асоціальної поведінки.

Булл зачудовано глянув на неї.

— Ви хочете сказати, що в Бастані й зараз вірять у відьом?

— Я сформулював би інакше, — відповів Джонсон. — Чи є в Бастані відьми за наших часів?

Втамувавши голод, вони відчули страшенну фізичну та емоційну втому. Булл зголосився чергувати першим і всівся біля радіоприймача, а всі інші взяли подушки й вирушили на пошуки місця, де можна поспати.

Амая залишалася сама у кімнаті. Вона розташувалася неподалік від вікна. Їй хотілося вдихнути трохи свіжого повітря, але було боязко визирати надвір, тож вона перевела погляд у глиб кімнати. Амая ненавиділа темряву. Прикріплений до рами ліхтар відкидав світло на підлогу — не надто яскраве, але достатнє, аби відігнати нічних створінь. Гауеко. Вона знову покосилася на вікно, усвідомивши, що не згадувала про них із самого дитинства. Гауеко, духи ночі. Темні сутності, які не мають власної домівки й блукають світом, шукаючи у людських душах маленький острівець мороку, де можна оселитися. Вона подумала про стареньку, яка, наче маленька дівчинка, залізла під ліжко, ховаючись від гауеко. «Тут побував чорт», — сказала жінка. Потім Амая подумала про диригента і сповнилася впевненістю, що тієї самої миті він теж вдивлявся у пітьму на одній з новоорлеанських вулиць. Єдина відмінність між ними полягала в тому, що він не боявся ночі: гауеко жили в його чорній душі, тому що він був одним із них. Вона ворухнула головою, здивована силою спогадів і власною впевненістю щодо особистісних рис диригента.