Диригент

— Не всіх можна вбити. Деякі не помирають. Як той зомбі, що сховався внизу. Мій дідусь вистрелив у нього, а йому навіть не було боляче — він пішов далі, мов зламаний робот. Що ти робитимеш, якщо зустрінеш мерця або привида? — У його голосі бринів справжній жах.

— Ти добре розгледів тих, хто вдерся до вашого будинку?

— Двоє чоловіків у масках і один схожий на ту жінку. І один привид, який був ватажком.

— Привид був ватажком? Чому ти так вирішив?

— Тому що він не розмовляв. Віддавав їм накази подумки... А його обличчя...

— Що з ним?

Джейкоб потупився і заціпенів на кілька секунд. Амая була певна, що він набирався сміливості. Хлопчик підвівся і простяг їй долоню, запрошуючи супроводити його. Не розуміючи, чого він хоче, вона взяла його за руку і рушила слідом. Вони пройшли якихось чотири кроки й зупинилися перед стійкою реєстрації. І тоді їй стало ясно, куди він косився і чого боявся. Джейкоб здійняв руку і, відвівши очі, вказав на анатомічний плакат, де було зображено людське тіло без шкіри, з чітко прокресленими м’язами.

— Його обличчя було таким.

45. Янгол-охоронець

Елісондо

Ігнасіо Альдекоа не мав будильника, бо ніколи не потребував його. Він запалив лампу і взяв із нічного столика успадкований від батька годинник. Була п’ята ранку. Він не сумнівався, що, коли спуститься до їдальні, побачить червоні жарини в каміні. Цілу ніч чоловік не змикав очей. Попри всі зусилля, йому не вдавалося викинути з голови той погляд, де панувала непроглядна темрява. У пам’яті невпинно прокручувався калейдоскоп тих самих образів: біла рука, що хиталася у повітрі; мереживний рукав, що прикривав її; гладке чорне волосся вовчиці; хижа посмішка.

Хоча Ігнасіо не відчував апетиту, він ситно поснідав, як це зазвичай робив щоранку. Виходячи з будинку, він помітив дещо, що не викликало особливого зачудування: вперше за багато років його дружина замкнула двері на ключ. Найближчий хутір був за три кілометри звідси, тож вони воліли залишати двері відчиненими. Кілька секунд він дивився на ключ, розмірковуючи над тим, чи вдалося Хосепі розгледіти незнайомку в машині. Поза сумнівом, вона побачила достатньо, аби стривожитися і вирішити зачинити двері, які ніколи раніше не зачиняла. Чоловік вийшов (не забувши знову замкнути їх) і рушив до хліва, підкликаючи свистом своїх собак Аржі та Іпара — двох бордер-колі, нерозлучних помічників.

Опівдні, коли Ігнасіо повернувся додому, Хосепі розмовляла по телефону з Енґрасі. Він не став нічого запитувати: окремі фрази дозволили йому скласти уявлення про суть їхньої розмови. Напередодні вони навідалися до відділку Цивільної гвардії і написали заяву. Того ж ранку сержант зателефонував його дружині й повідомив, що у списках французької поліції не значиться жодної машини з таким номером. Мабуть, вони неправильно занотували, переплутали якусь літеру з цифрою. Ігнасіо злегка хитав головою, нарізаючи їжу собакам. Результат розслідування анітрохи не здивував його: або номер був фальшивим, або гвардієць полінувався шукати зловмисницю. Він бачив насмішкувату гримасу, яку скорчив сержант, коли думав, що ніхто на нього не дивився. Можливість викрадення видавалася йому чимось немислимим на кшталт нападу інопланетян; він навіть сформулював три чи чотири теорії про ступені п’ятничного сп’яніння туристів та схильність маленької дівчинки фантазувати й хибно тлумачити події.

Утім, Ігнасіо було байдуже. Він прийняв рішення.

Сидячи у класній кімнаті, Амая побачила Ігнасіо, який зупинився у патіо. Вона знала, що тітка прийде по неї, але зраділа його появі. Вкрай серйозний, чоловік нерухомо стояв під лагідним zirmiri, не ховаючись від струменів води, як це робили інші люди. На ньому були темно-синій плащ і чорний ажурний берет, що переливався сріблястим сяйвом від крихітних крапельок, які рясно вкривали його. Поблизу сидів насторожений Іпар.

Коли задзеленчав дзвоник, Амая, як завжди, вийшла останньою, пропустивши вперед юрбу галасливих дітлахів. Декотрі підійшли до Ігнасіо і навіть поривалися торкнутися Іпара.

— Він кусається, — серйозним тоном попередив той, звертаючись до найсміливіших.

Амая усміхнулася, побачивши вираз їхніх облич, коли вони відсахувалися і прикривали руку, немовби побоюючись, що собака дійсно укусить їх. Коли дівчинка підійшла до них, Ігнасіо нахилився до неї.

— Як твоя рука? — спитав він, звернувши увагу на пов’язку.

— Пусте! — скрикнула вона, ніби вибачаючись. — Тьотя постаралася.

Ігнасіо жестом наказав собаці встати. Той почав обнюхувати Амаю і кружляти навколо неї. Потім повернувся на своє місце й усівся біля ніг господаря.

Дівчинка простягла руку і дала йому понюхати пов’язку.

— Амає, це Іпар. Бордер-колі, найкраща вівчарська порода з-поміж усіх. Моя родина давно тримає їх, цей Іпар — праправнук першого Іпара, представник четвертого покоління. Він має надзвичайні нюх і слух, завжди зберігає пильність і відчуває небезпеку. Дуже сміливий. Відсьогодні Іпар дбатиме про тебе. Це твій пес.

Усміхнувшись, Амая широко розплющила очі. Трохи згодом нею опанували сумніви.

— А тьотя?..