Диригент

— Мабуть, так. Воно іноземне, не тутешнє.

— І що це означає?

— Що це означає? — повторила вона, не розуміючи, що він має на увазі.

— Джейкоб походить з біблійного «Яків». Белла означає «красуня» італійською. Анія була королевою Місяця.

Амая подумала, що такий малий хлопчик не бачив суттєвої різниці між «богинею» і «королевою».

— Белла й Анія — твої сестри? Дівчата, яких викрали?

Він кивнув.

— А де твої батьки?

— Працюють у Батон-Руж. — Вона помітила, що він засмутився, згадавши їх. — Вони незабаром приїдуть. Так сказала бабуся, — не надто впевнено додав він.

— Це означає «кінець».

Джейкоб збентежено позирнув на неї.

— Амая означає «кінець», «фінал». Дехто каже, що моє ім’я походить від праматері. Амая — мати всіх людей. Початок або кінець.

Хлопчик усміхнувся.

— Це дуже дивно.

— Так, згодна з тобою. Це дивно.

Він показав їй дві фігурки, таких собі тварин-мутантів. Амая не змогла визначити, до якого виду вони належали. Одна була повністю жовтою, схожою на товстого кроля, а друга нагадувала маленького дракона з язиками полум’я на хвості, а не всередині пащі.

— Кого ти обираєш?

— Дракона, — не думаючи, відповіла вона.

— Це Чарізард — покемон вогняного й летючого типу. Пікачу кращий.

Вона зрозуміла, що Пікачу — друга фігурка. Також звернула увагу на те, що хлопчик відчуває полегшення через те, що вона схиляється до дракона.

— Тоді я обираю Чарізарда.

Джейкоб віддав їй фігурку.

— Це тобі.

Амая здивувалася. Вона гадала, що Джейкоб пропонує погратися. Натомість він зробив їй подарунок.

— Дуже дякую, Джейкобе, але я не можу прийняти це, — сказала вона, тримаючи дракона в руках. Перевернувши його, вона побачила, що Джейкоб щось написав унизу. Амая показала йому позначку.

— Це твоє ім’я?

— Так.

— Ти підписуєш усі свої іграшки?

— Так.

— А чому?

— Тому що Анія теж збирає покемонів і завжди каже, що мої іграшки — її іграшки.

Амая зміряла його пильним поглядом. Розстебнувши бронежилет, вона вийняла аркуш, обережно розгорнула його й показала хлопчику світлину, підібрану нею напередодні у конференц-залі. На зображенні було чітко видно бокову частину скрипки й загадкову подряпину.

— А що ти скажеш, якщо я покажу тобі ось це?

Джейкоб взяв знімок, трохи нахилив його й заходився уважно вивчати.

— Скажу, що ця скрипка належить хлопчику, якого звуть Мік.

— Мік? Гадаєш, тут написано це слово?

Джейкоб кивнув.

— Тут написано «Мік». Це скрипка Міка, — впевнено проголосив він.

Амая вивчала фотографію, здивована раптовим відкриттям. Вона знову перевела погляд на хлопчика.

— Скільки, по-твоєму, йому років?

Джейкоб замислився.

— Мабуть, він вчиться у четвертому чи п’ятому класі.

— Чому ти так думаєш? — захоплено спитала вона. Їй хотілося почути його пояснення.

— Бо він пише літери разом, а малі діти пишуть їх окремо.

— Авжеж. Ти вже дорослий, — усміхнулася Амая.

Перевернувши дракона, вона пересвідчилася, що літери імені хлопчика справді зливалися в одне слово.

— Джейкобе, ти дуже допоміг мені. Я не хотіла забирати твого Чарізарда, але доведеться залишити його. Переконана, що він принесе мені велику удачу. — Вона згорнула світлину надвоє і сховала її разом із фігуркою, після чого позирнула на Джейкоба, який зосереджено спостерігав за нею. — Прикро, що я не можу нічого подарувати тобі.

Хлопчик опустив очі. Простеживши за траєкторією його погляду, Амая побачила, що він дивиться на кобуру, прикріплену до її пояса.

— Ти хочеш мій пістолет? — здивувалася вона.

Джейкоб зробив ствердний жест.

— Ти ж знаєш, що він справжній, — дуже серйозно мовила дівчина.

— Так.

— Тоді ти маєш розуміти, що я не можу віддати його тобі. Дітям заборонено ходити зі зброєю.

Він засмучено кивнув.

— Навіщо тобі пістолет?

— Мені страшно. — Він затремтів і покосився на стіну.

Амая глянула туди, але не помітила нічого підозрілого.

Трохи повагавшись, вона обняла його за плечі й пригорнула до себе, наче близького друга.

— Послухай, я теж боялася, коли була дитиною твого віку. Але ти маєш вирости й вступити до поліції, щоб носити пістолет.

— Ти вступила до поліції, тому що боялася в дитинстві?

— Так. Можливо. Я певна, — виправилася Амая, усвідомивши, що в певному сенсі це правда.

— А зараз тобі вже не страшно?

— Страшно, але я маю ось це, — відповіла вона, вказавши на зброю. — І ось це. — Посміхнувшись, вона тицьнула пальцем у поліцейський значок. — Завдяки їм я маю право переслідувати тих, хто лякає людей.

Здавалося, Джейкоб не надто переконаний.

— Ти вбиваєш їх, коли зустрічаєш?

Амая довго обмірковувала відповідь. За інших обставин вона відповіла би «ні», зброя потрібна не для вбивства, а для самозахисту, її варто використовувати з єдиною метою: завадити негідникам шкодити іншим. Однак вона глянула на переляканого хлопчика, що стояв перед нею, і зрозуміла, що не може дурити його, вживаючи заяложені штампи. Це було б недоречно після всього, що сталося.

— Так, я розправляюся з ними.

Джейкоб усміхнувся, але негайно опустив голову і знову покосився кудись убік.