Диригент

— Ви, певно, помітили, — провадив далі лікар, — що, попри важку травму, ця жінка не жалілася і не видавала жодних звуків. Ми подумали, що вона перебуває у шоковому стані — деякі люди саме так реагують, якщо отримані ушкодження лякають їх надто сильно. Згодом ми пересвідчилися, що йдеться про абсолютну аналгезію. Пацієнтка не виявляє ні фізичних, ні неврологічних ознак того, що відчуває біль. Ми вважаємо, що це природжена аналгезія, яка іноді буває спадковою. Було б непогано дізнатися її прізвище, аби пошукати родичів у нашому реєстрі. Це дивне захворювання — один випадок на мільйон, — характеризується втратою чутливості до болю навіть при найтяжчих пораненнях.

Булл кивнув. Анітрохи не здивовані, Амая та Шарбу опустили очі в землю.

Лікарі переглянулися втретє.

— Ми вправили їй кістки й знерухомили ногу шиною. Також дали антибіотики й наклали пов’язку на рану. Більше нічого не можна вдіяти, поки немає доступу до операційної. Та це дрібниці. Пацієнтка вразила нас значно цікавішими аномаліями, — мовив він, вказавши на скло за його спиною.

Його слова спонукали всю групу ступити кілька кроків і підійти до вікна, яке відділяло залу від оббитої корком кімнати; світло, що просочувалося крізь щілини, не осяювало все приміщення. У центрі кімнати стояли ноші, але на них ніхто не лежав. Жінка перемістилася у куток і нерухомо стояла там, схиливши голову на груди; обличчя було наполовину приховане скуйовдженими, сплутаними пасмами. Амая помітила, що її переодягли, замінивши драний балахон із мішковини на блакитну лікарняну сорочку, вишиту білими квіточками. На її думку, нове вбрання надавало Медорі ще більш дивного вигляду.

— Ми намагалися утримати її у лежачому положенні всіма можливими способами. Навіть розглядали варіант залишити прив’язаною. Фіксація ременями була необхідною для огляду ноги, але потім ми вирішили відпустити її. Нам не хотілося давати їй наркотичні анальгетики, оскільки це надзвичайно ускладнило би спілкування з нею. Відколи ми її звільнили, вона тихенько стоїть у кутку. Це напівгіпнотичний стан, дуже схожий на сомнамбулізм. Щоправда, вона відповідає на загальні запитання.

Слово взяв другий лікар.

— Я сподівався, що ви допоможете нам будь-якою інформацією про неї: де вона перебувала, у яких умовах її тримали, за яких обставин ви її знайшли. Нам повідомили, що вона стала жертвою викрадення... Ми були би вдячні, якби ви розповіли нам, скільки часу вона провела у полоні, чи призначали їй якесь лікування.

Булл знервовано проковтнув слину.

— Все було не зовсім так.

— Вона сказала, що її звуть Медора, але не знає чи не пам’ятає свого прізвища. Унікальний випадок. Я практикую психіатрію двадцять років, і, хоча моя дисертація присвячена синдрому Котара, раніше я лише читав про це захворювання.

— Ви хочете сказати, що це хвороба? — раптом зацікавився Шарбу.

— А як ви гадаєте? — усміхнувся той. — От тільки не кажіть, що ви вважали її зомбі.

— Вона сказала. — почав виправдовуватися детектив.

— Так, я знаю, вона стверджує, що померла. І знаю, що це може налякати. Я теж народився у Луїзіані. Але я знаю напевно, що йдеться про синдром Котара, відомий як марення заперечення, або нігілістське марення. Чи сказала вона вам ще щось?

— Перепрошую, а як пов’язані ці висновки з вашим луїзіанським походженням? — спитала Амая.

— Я можу розпізнати фольклорний підтекст. Як я вже казав, я написав дисертацію про синдром Котара під назвою «Марення заперечення і ходячі мерці».

— Ви вважаєте, що синдром Котара пояснює таке явище, як зомбі, — зауважив Шарбу, скоса позирнувши на Булла.

— Перший випадок був задокументований у 1880 році. Діагноз поставив французький невролог Котар. Його пацієнтка вірила, що її серце зупинилося, а органи розкладаються. Деякі хворі переконані, що давно померли й перетворилися на неприкаяних, блукальних духів.

При найгострішій формі люди страждають від нюхових галюцинацій: їм здається, ніби вони відчувають трупний сморід і бачать хробаків, що пожирають їхню плоть. Часто трапляється, що впевненість у власній смерті змушує їх голодувати й призводить до летальних наслідків через виснаження організму.

— Отже, це психічний розлад, — підсумувала Амая.

— Або неврологічний. Підтверджено існування двох різновидів. Страшна, невблаганна хвороба, що завдає страждань пацієнтам і дуже пригнічує тих, хто спостерігає за її перебігом.

— А що могло спричинити її? Це спадкова вада? — спитала Амая.

— Ні, це дивна недуга. Я сподівався, що саме ви допоможете мені з’ясувати причини... Необхідно дізнатися, де перебувала ця жінка, у яких умовах жила, у якій сім’ї виховувалася. Це дозволило б нам встановити, чи мала вона родичів із психічними відхиленнями, наявність спадкових хвороб або вплив інших факторів.

— Яких саме факторів? — поцікавилася вона.

— Деякі задокументовані випадки доводять, що марення заперечення може бути викликане вживанням токсичних речовин.

— Викликане чи навіяне кимось? — уточнив Булл. — Чи може інша особа спровокувати цей синдром?