Диригент

— Гадаєте, що хтось здатен навіяти хворим думку, ніби вони перетворилися на зомбі? — розвеселився невролог.

— Я теж народився у Луїзіані, — відповів Булл.

— Ми ще не взяли її кров на аналіз через велику крововтрату. На жаль, у нас не залишилося крові, аби зробити їй переливання. Лабораторія не працює, ми не можемо зробити навіть загальних аналізів. Цілком імовірно, що хтось підкорив Медору своїй волі з допомогою наркотиків, однак умисна зомбіфікація не є документально підтвердженою, тож немає сенсу це обговорювати.

— Але ж ніхто не спростував її, чи не так?

Психіатр перебив його:

— Існує чимало свідчень, та жодне з них, на жаль, не визнано науковим. Неврологічні розлади — не єдине пояснення її поведінки. Деякі токсичні речовин викликають змінений стан свідомості, хоча жодні препарати не справляють такого ефекту. Необхідно виключити цю можливість. З іншого боку.

— Так?

— Її очі серйозно пошкоджені. Мені здається, вона майже сліпа. Її неодмінно треба показати офтальмологу. До того ж ми виявили сліди, схожі на давні хімічні опіки. Я схиляюсь до думки, що вона мала наркотичну залежність або проходила тривале лікування. Це підтверджують мозолі від ін’єкцій, застарілі шрами, виразки й хронічні рани, спричинені нерухомим способом життя.

Булл поперхнувся.

— Ви сказали, що вам вдалося встановити з нею контакт. Що вона розповіла вам?

Психіатр пильно глянув на нього.

— За нормальних обставин я б нічого не показав вам, але ви поліціянти, і щось мені підказує, що ця жінка — жертва злочинців. Гадаю, вам треба побачити дещо цікаве.

Він натиснув на якусь кнопку, підняв жалюзі, що приховували оббиту корком кімнату, й освітив ліхтарем постать пацієнтки. Білі квіточки на нічній сорочці яскраво замерехтіли. Жінка не зреагувала. Лікар підійшов до решітки, вбудованої у вікно між двома приміщеннями.

— Ми встановили, що вона краще реагує на голос, ніж на людську присутність, — мовив він. — Це відеодомофон, подібний до тих, що використовуються для стеження за немовлятами. На щастя, батарейки заряджені. — Він натиснув на кнопку.

— Медоро.

Луна його голосу дзвінко відбилася від скла. Звук був добре чутним у тісній замкненій кімнатці.

Істота, яка зіщулилася в кутку, нічим не показала, що почула їх.

Вона заціпеніла.

— Медоро.

Нічого. Лікар зачинив віконце й пояснив:

— Типовий симптом цього марення: заперечення власної особистості. Встановлено, що у таких випадках пошкоджено ділянки мозку, які відповідають за розпізнавання облич. Її зір може бути ослабленим не лише внаслідок фізичних травм. Пам’ять відмовляється розпізнавати обличчя — ба більше, вона не ототожнює їх із людьми, — зазначив невролог, перш ніж знову відчинити вузьке віконце.

— Як ти почуваєшся?

Спершу до них долинув шум повітря, яке проходило через горло, булькотіння слини, що нагадувало рух води у трубопроводі. Амая відчула, як волосся на потилиці стало дибки.

Між скуйовдженими пасмами показався сухий, вкритий гнійниками рот. Попри міцно стиснуті губи, повітря якимось чином виходило назовні.

— Я померла. — Цей голос міг належати як чоловіку, так і жінці, але, безсумнівно, комусь дуже старому.

— Ти знаєш, де опинилася?

— Я померла, — прошепотіла вона.

— Ти знаєш, що з тобою трапилося?

— Мертва. — Страхітливий голос, що доносився із самісінького нутра, викликав неясну тривогу.

— Де ти була раніше?

Її тіло трохи хитнулося, коли жінка перенесла вагу з однієї ноги на другу. Здавалося, Медора ось-ось впаде, проте вона втрималася на ногах.

— У могилі.

— Запитайте її, чи пам’ятає вона, де перебувала до того, як померти, — запропонував Булл.

— Де ти була перед тим, як потрапити до могили? — спитав психіатр.

Мовчанка. Трохи згодом вони розчули тихе пхикання, схоже на плач.

— Я померла.

— А що сталося потім?

— Моги-и-и-ила.

— А потім?

— Са-ме-ді, — хрипло вимовила вона, неначе задихаючись.

— Що? Ви зрозуміли, що вона сказала? — спитав лікар.

Булл підступив ближче.

— Ви дозволите?..

Чоловік із сумнівом позирнув на нього. Тоді Булл звернувся до невролога, який стояв у протилежному кінці зали.

Той кивнув.

Низький голос Булла пролунав по обидва боки перегородки.

— Медоро Ліретт, — сказав він.

Жінка ледь помітно сіпнулася, хоча Амая подумала, що вона трохи повернула голову, немовби прислухаючись до його слів.

— Медоро Ліретт, що Самеді зробив із тобою?

— Самеді вбив мене... а потім витяг мене з моги-и-и-ли.

Булл зітхнув.

— А хто такий Самеді?

Несподівано жінка вибігла з кутка, де ховалася до тієї миті. Вона перетнула маленьке приміщення і щосили врізалася у скло головою. Вражені герпесом губи залишили темний слід у тому місці, де луснула її суха тонка шкіра. Всі інстинктивно відсахнулися. Амая подумала про нюхові галюцинації. Таке враження, буцімто вона вдихнула запах гнилої картоплі на полі. Вона справді відчувала його.

— Вона не може бачити нас, — заспокоїв їх невролог.

Немовби спростовуючи його слова, Медора оглянула кімнату; мертві очі впивалися у кожного з присутніх. Потім вона стулила повіки й завмерла. Звідкись із глибин її єства долинуло глухе буркотіння, хоча губи не ворушилися. Тіло затряслося.