Диригент

— Він тримає мого янгола, mon petit bon ange, — почувся дзвінкий, юний голос.

— Хто він такий? — повторив Булл.

Медора не рушила з місця, проте широко розплющила очі і втупилася поглядом у скляну стіну, що відділяла її від Булла. Її обличчя нагадувало кам’яну маску. Вона видала звук, схожий на крик.

І знову пролунав молодий, майже дівочий голос. Амая ладна була присягтися, що всередині цієї істоти причаїлася інша жінка, яка не могла вибратися з в’язниці.

— Гранд... Великий...

48. Нянька. Обіцянки

Стадіон «Superdome», Новий Орлеан

Виявивши, що Селета впала в кому, Нянька та Боббі почали метушитися і бігати внутрішніми коридорами стадіону, відчайдушно шукаючи місце, де мав бути пункт Червоного Хреста. Ці метання перетворилися на суцільне жахіття, їм заважало геть усе — сила-силенна людей, що їх дощ загнав у коридор, необхідність протискатися з інвалідним візком крізь натовп, незграбна хода Няньки, яка важко спиралася на палицю... Боббі зупинявся через кожні кілька кроків і піднімав голову матері, повертаючи її у пряме положення, проте наступної миті вона знову безсило падала на груди і з губ жінки зривалися хриплі гортанні звуки.

Нарешті вони натрапили на групу лікарів, які підтвердили, що Селета перебуває у коматозному стані. Вони нічого не мали при собі, крім жарознижувальних препаратів і холодного фізрозчину, але принаймні поклали хвору на ноші: у лежачому положенні їй легше дихалося. Необхідно було дочекатися, коли буря вщухне. Потім Селету мали доправити до «Черіті» — найближчої лікарні в цьому районі. Поки що нічого не можна було вдіяти.

Засмучений, Боббі глянув на свою матір, після чого перевів погляд на Няньку та лікаря.

— Але ж ви можете щось зробити.

Лікар знизав плечима й позирнув на стелю, прислухаючись до жахливого гуркоту, від якого здригався дах.

Боббі та Нянька усілися на підлогу, притулившись спиною до нош, де агонізувала Селета. Отак вони провели всю ніч і наступний ранок у цьому маленькому медпункті, який до вчорашнього дня був складом будівельних матеріалів.

О першій годині дня до них підійшов лікар.

— Ми забираємо вашу матір. Її доправлять до «Черіті» на плоту.

Боббі простяг руку Няньці, допомагаючи їй підвестися.

— Лише один супроводжувальник на одного хворого, — мовив лікар.

— Це неможливо! Погляньте на неї. — Хлопець кивнув у бік Няньки. — Вона теж хвора. Її щойно прооперували, і вона ледве пересувається. Я не можу покинути її саму.

Лікар непохитно стояв на своєму.

— Ми маємо перевезти понад сто осіб. На човні лише двадцять п’ять сидячих місць. Я пропускаю вас уперед, тому що ваша мати у тяжкому стані. Проте хворих вистачає. А вона, — докинув він, маючи на увазі Няньку, — може подбати про себе.

Боббі почав протестувати.

— Мені прикро, але такими є правила, — відрізав лікар. — Або ви їдете з вашою матір’ю просто зараз, або чекаєте, поки звільниться місце на човні. А я не знаю напевно, коли це станеться.

Боббі не відповів. Ображений і безпорадний, він гучно видихнув повітря через ніс.

Нянька взяла його за руку.

— Боббі, любий, ти маєш відвезти маму до лікарні. Зі мною все буде добре.

— То що ви вирішили? — наполягав лікар.

Боббі зняв наплічник і поклав його на коліна Няньки.

— Тримай його спереду, інакше у тебе все вкрадуть. Не ділися водою, її вистачить лише для тебе, а з кранів тече багнюка.

Він у розпачі роззирнувся довкола.

— Няню, я хочу, аби ти лишилася тут, біля медпункту. Чуєш?

Я повернуся по тебе, щойно мою маму ушпиталять. Обіцяю: я повернуся по тебе. От тільки не треба нікуди йти. Інакше я тебе не знайду.

Приголомшена, Нянька кивнула.

— Обіцяй, — просив Боббі, поки санітари штовхали ноші, на яких лежала його мати. — Обіцяй мені, Няню! Скажи, що ти нікуди не підеш.

— Обіцяю, — сумно мовила вона, обводячи очима стадіон.

49. Цирк потвор

Лікарня «Черіті», Новий Орлеан

Джонсон чекав їх біля палати. Він жестом показав, що їм дозволили побачитися з Дюпре. Вони увійшли. У палаті стояли п’ять нош, і всі були зайняті. Дюпре лежав у глибині приміщення, поблизу вікна (хтось — напевно, Катріна — вибив усі шибки). Страшна блідість його обличчя і посинілі губи створювали враження, ніби він змерз, хоча тонка плівка поту на шкірі спростовувала це. Він наполовину підвівся і намагався — не дуже успішно — одягнути футболку.

— Чи можна дізнатися, що ви робите? — докірливо спитав Джонсон, вирвавши футболку з його рук. Дюпре безсило відкинувся назад. Всі агенти, не втримавшись, втупилися очима у давні шрами на його грудях.

— Мені треба вийти звідси. — Його голос пролунав ледь чутно.

Амая стала поряд із ліжком. Було очевидно, що, попри змучений вигляд, її начальник налаштований дуже рішуче.

— Ми поговоримо про це згодом. Гадаю, спершу ви маєте пояснити нам дещо.

Дюпре на кілька секунд заплющив очі.

— Це непросто...