Диригент

Останніми роками європейські поліціянти намагалися виявити злочинні мережі, що займалися торгівлею людьми, зокрема білими жінками. Вони пригноблювали їх і усипляли, позбавляючи волі до спротиву. Деякі з цих жінок певною мірою усвідомлювали ситуацію, розуміли, що потрапили у полон, але описували свій стан як напівсонний — це нагадувало кошмар, від якого неможливо прокинутися. Більшість здивувалися, дізнавшись, що перебували в такому стані багато років, адже втратили відчуття часу. Кілька місяців тому я спіймала «колекціонера», який викрадав жінок і тримав їх під контролем, змушуючи приймати один снодійний препарат — флунітразепам. Покірність жертв була абсолютною, і цей тип міг тішитися ілюзіями, ніби бранки добровільно живуть з ним. Ескополамін має славу «наркотику ґвалтівників», проте відомі випадки, коли зловмисники використовували його, щоби схилити людей віддати їм усі гроші з поточних рахунків або розкрити паролі...

— Я не сперечатимуся з вами, — мовив Джейсон Булл, — але, можливо, вам варто було б народитися на березі Міссісіпі, аби здогадатися, що поневолення Медори Ліретт відбулося завдяки poudre de mort. Йдеться про порошок зомбі, або тетродотоксин, якщо вам більше подобається науковий термін. Ось чому жінки, яких звільняють з рабства, приходять до тями й повертаються до нормального життя, щойно їм припиняють давати наркотик. Натомість Медора Ліретт не зможе стати такою, як раніше, оскільки усвідомлює, чого їй бракує.

— Саме це у неї забрав Самеді? — поцікавився Шарбу.

— Le petit bon ange. Маленького доброго янгола, який жив у ній. Її душу.

— Мені здається, що ми відхилилися від теми, — зауважив Шарбу, який досі сердився. — Я не є суперагентом ФБР, — він злорадо глянув на свого напарника, — але, на мою скромну думку, це надто сміливе припущення: один-єдиний факт — зникнення Медори Ліретт після урагану — не дозволяє встановити метод дії злочинців і не дає жодних підстав чекати, що історія повториться через десять років.

Дюпре випростався, скорчившись від болю. Його обличчя вкрилося краплинками поту.

— Треба дати йому відпочити, — запропонував стривожений Джонсон.

Дюпре здійняв руку, просячи їх трохи зачекати.

Зітхнувши, Булл підійшов до ліжка.

— Будь ласка, розкажіть їм усе, — попросив він Дюпре.

Той зосередив погляд на якійсь невидимій точці й почав оповідь:

— У 1965 році ураган Бетсі спустошив Луїзіану. Дамби прорвало, місто затопило, і багато людей потонули через те, що не змогли вибратися з власних горищ. Тому я добре запам’ятав пораду Віка Скіро зберігати сокири на мансардах. Мені було чотири роки, коли сталася трагедія. Тієї ночі Нянька — двоюрідна сестра мого батька — мала доглядати за сімома дітьми, не рахуючи рідної доньки: за чотирма дівчатками з нашого району, моєю кузиною, моєю сестрою та мною. Коли почалася буря, мої батьки застрягли на Гренд-Айл. Батьки тих дівчаток, так само як і мої, працювали у Батон-Руж або на узбережжі. Нянька облаштувала свою домівку під дитячий садок. Ми провели безсонну ніч на її горищі, де, на щастя, було вікно. Рано-вранці до будинку увірвалася група незнайомців. Ми з Нянькою нічого не могли вдіяти — вони легко подолали наш опір і забрали дівчаток. Упродовж наступних місяців у пресі з’являлися повідомлення про той інцидент.

Їх називали «Шестеро з Треме». Попервах справа розслідувалася як викрадення, але поліція не знайшла жодної зачіпки, жодних слідів. За два роки їх внесли до офіційного списку осіб, що пропали безвісти під час урагану.

Усі затамували подих і переглянулися, не знаючи, що сказати. Дюпре провадив далі:

— Я знаю, що сталося насправді. Я був зовсім малим, але пам’ятаю, що їх забрав не ураган. Я бачив, хто це зробив.

— Самеді... — завершив фразу Джонсон.

Дюпре не відповів.

— Якого приблизно віку були незнайомці, що вдерлися до вашої оселі? — уточнив Джонсон.