Диригент

Інспекторка Марі-Франс Рено глянула на свого напарника й зітхнула, ледве стримуючи бажання випхати його з машини. Людовік був хорошим хлопцем — молодим, гарним, геніальним комп’ютерником. Між іншим, вони дісталися сюди завдяки йому — точніше, завдяки його обізнаності з комп’ютерними програмами. Людовік був одним із тих юнаків, для кого університетська освіта є найважливішою метою; зазвичай такі розумники закінчують навчання з блискучим результатом, але в інших сферах життя залишаються безпорадними, мов малі діти. Він щойно отримав посвідчення водія і клянчив ключі від автомобіля з упертістю пса-лабрадора, який проситься на прогулянку. Інспекторка Рено була зрілою жінкою (ближче до шістдесяти, ніж до п’ятдесяти), тож вона щиро захоплювалася тими, хто вправно володіє комп’ютером.

У певному сенсі їй лестило цілодобове товариство молодого педантичного заступника, вона охоче хизувалася ним перед колегами, хоча в глибині душі вважала його занудою і часто сердилася. Найбільше її дратувала його манера «антикерування машиною». Марі-Франс щоразу обіцяла собі не пускати його за кермо (хай практикується на дозвіллі!), але зрештою піддавалася на вмовляння і поступалася йому водійським сидінням. Того дня вона везла їх від Біарріца майже до іспанського кордону. Коли вони опинилися на тихих дорогах Країни Басків (із французької сторони), жінка замилувалася ідилічними краєвидами й зменшила швидкість, а трохи згодом здалася і передала кермо Людовіку. Він їхав повільно й більш-менш нормально, проте, діставшись Елісондо, витратив цілих п’ять хвилин на спроби припаркуватися біля площі, розташованої навпроти річки Бастан. Попри те що інспекторка щосили намагалася зосередитися на красі маленького селища, оповитого весіннім туманом, що поволі розвіювався під променями полуденного сонця, вона нетерпляче засопіла, вдруге відчувши удар ззаду.

— Годі вже! — Вона вистрибнула з машини, перш ніж Людовік встиг загальмувати.

Марі-Франс перевірила адресу у своєму записнику і заходилася шукати потрібний номер. Будиночок виявився дуже гарним. Їй би хотілося жити у подібному місці. Побудований у формі арки вхід вів до передпокою, де стояли дві лавки, виготовлені з того ж каменю, що й фасад. Вікна на першому поверсі були прикрашені жардиньєрками зі свіжими рожевими петуніями. Темні ворота зачинялися на дві стулки; обабіч висіли старовинні кільця, призначені для прив’язування коней.

— Я говоритиму з нею, — попередила вона, перш ніж подзвонити у двері. Такою була їхня улюблена гра. Їй не вдавалося змусити замовкнути цього самовпевненого молодика, але вона все одно полюбляла дражнити його, нагадуючи, хто тут начальниця.

— Як бажаєте, інспекторко. Та не забувайте, що я розмовляю і грамотно пишу іспанською, італійською та португальською мовами.

— Але ти не вмієш керувати автівкою, — злорадо прошепотіла вона, натиснувши на кнопку дзвінка. — Крім того, ця сеньйора володіє французькою.

Їм відчинила жінка середнього віку — струнка й елегантна. Вона була одягнена у штани й светр із високим коміром; волосся зібране в пучок. Марі-Франс усміхнулася. Саме такою вона уявляла цю жінку, коли почула її голос по телефону. Вона відтворила у пам’яті їхню бесіду, що відбулася напередодні.

— Енґрасі Саласар?

— Так, це я, — відказала та.

— Інспекторка Марі-Франс Рено з Французької національної поліції. Ми хотіли би поговорити з вами з приводу вашої заяви про спробу викрадення, де фігурує машина з французьким номером.

— Залюбки. Ви знайшли цю машину?

Марі-Франс провадила далі, не відповівши на її запитання:

— У вашій заяві вказано, що свідками інциденту стали ще двоє осіб, не рахуючи вас.

— Так, ми були з друзями, коли це трапилося.

— Чи можливо поговорити і з ними також? Скажімо, завтра об одинадцятій ранку? Не заперечуєте, якщо ми всі зберемося у вас вдома? Дівчинка буде в школі, правда?

Вони домовилися про зустріч.

Жінка відступила вбік, пропускаючи їх уперед. Аж раптом назустріч інспекторам вискочив бордер-колі й вишкірив зуби.

— Не ворушіться. Це Іпар. Він просто виконує свою роботу. Зараз заспокоїться.

Так і сталося. Минуло кілька секунд, і собака відійшов до дверей. Усередині було тепло, пахло дровами. Марі-Франс не без заздрості звернула увагу на два клаптикові крісла, що стояли перед каміном, де яскраво палахкотів вогонь. Біля столу вона побачила двох людей, які чекали на них. Приблизно того ж віку, що й Енґрасі. Жінка Хосепі — маленька, енергійна, коротко стрижена. Чоловік Ігнасіо — високий, жилавий, сильний, із суворим і недовірливим обличчям.

— Ви знайшли машину? Тому прийшли сюди? — нетерпляче спитала Хосепі.

Інспекторка зробила невизначений жест — щось середнє між ствердним кивком і знизуванням плечима. Гладке волосся, розділене на боковий проділ, розметалося по плечах.

— Насамперед ми з інспектором Беланже воліли би вислухати вашу версію подій. Сеньйоре Альдекоа, здається, ви бачили все краще за інших, — мовила вона, дивлячись на Ігнасіо.