Диригент

У Новому Орлеані Білл має з десяток дівчат, однак жодна не любить його настільки сильно, щоб перечекати ураган разом з ним, — мовив він, удаючи, ніби у нього болить плече в тому місці, куди напарник ударив кулаком. — Гадаю, вони вже роз’їхалися по всіх сусідніх штатах і гріють ліжко якогось приятеля.

— Оце ти загнув! — глузливо вигукнув Білл, повернувши голову до друга, який весело сміявся.

Вони повернулися на проспект Сімона Болівара, перетнули Фобур-Маріньї і, звернувши на авеню Еспланада, виїхали на вулицю Дофін.

Помаранчевий фасад готелю «Дофін» простирався обіч вулиці з аналогічною назвою. Темно-зелені круглі віконця на балконах перемежовувалися з білими віконницями й арками на першому поверсі. Білл зупинив автомобіль навпроти підземного паркінгу біля парадного входу й пересвідчився, що, попри необхідність покинути місто, готельна стоянка була заповнена. За стійкою рецепції метушилися три чорношкірі пухкі жінки. Вони швидко перевірили заявки на бронювання, після чого запросили Білла та Булла зачекати у приємному барі, суміжному з рецепцією. Тим часом одна з жінок пішла показати Амаї її кімнату. Білл, який наполіг на тому, щоб нести наплічник дівчини, провів їх до ліфта й не хотів віддавати свою ношу, аж доки жінка, посміюючись, не вирвала її з рук і не нагадала йому, що він має чекати в барі. Щойно дверцята ліфта зачинилася, вона розвернулася до Амаї.

— Ваш друг дуже гарний. Ви часом не знаєте, чи він холостий?

Амая усміхнулася.

— Так, гадаю, що так.

Жінка зацікавлено глипнула на неї.

— Здається, ви йому подобаєтесь.

— Я певна, що так. Я йому подобаюсь, і ви теж, і всі жінки на вулиці, — мовила вона, посміхаючись.

— Розумію, наречений для всіх... Тоді не хвилюйтеся за них. Їм буде затишно в «Мей Бейліз». Нині це готельний бар, але раніше тут був один із головних борделів Нового Орлеана — перший, що отримав офіційний дозвіл відкрито приймати клієнтів. Це одне з найбільш зачарованих місць Біг Ізі[2]. — Вимовивши ці слова, жінка підморгнула їй.

Амая знову усміхнулася.

— Ви хочете сказати, що тут живуть привиди повій?

— Тоді їх називали дамами з поганою репутацією. У нашому готелі живе привид, хоча йдеться не про повію, а про сестру засновниці. Сеньйорита Мей Бейлі не хотіла собі такого життя; вона мріяла втекти звідси. Дівчина познайомилася з молодим солдатом, який одразу зробив їй пропозицію і пообіцяв узяти з собою. Однак у день весілля він загинув під час однієї з перестрілок, що часто траплялися за тих часів. Подейкують, що вона збожеволіла від горя і вже ніколи не вибралася з готелю. Деякі постояльці стверджують, що бачили, як жінка в білій мереживній сукні плакала в саду або на балконах.

Дверцята ліфта відчинилися, і жінка обійшла недоречний жовтий плакат, що сповіщав про необхідність обережно ходити по слизькій підлозі. Амая дивилася на свою супутницю з ледь помітною усмішкою, запитуючи себе, скільки разів вона розповідала цю історію постояльцям. Жінка розвернулась до неї і повела далі:

— Та вам не варто хвилюватися. Вона являється лише чоловікам. Може, чекає на свого нареченого, — мовила вона, знизавши плечима.

Жінка відімкнула двері спальні й відійшла вбік, пропускаючи її вперед. Кімната була простора, витримана у ніжно-кремовій колірній гамі. Все було кремовим, у суто французькому стилі: меблі, ліжко, стіни, стеля, оббивка. Трохи осторонь розташовувалася ванна кімната з ванною, а посеред зовнішньої стіни красувалося велике, традиційне для півдня вікно із фрамугою; жалюзі з планками піднімалися й опускалися за допомогою бігунка. Жінка відчинила віконниці, і показався фасад суміжної будівлі.

— Вибачте, що не можу запропонувати вам нічого кращого. Номер був заброньований останньої миті, а готель ущерть забитий...

— Так, я зрозуміла. Мені здавалося, що евакуація.

— Багато людей вирішили залишитися. Вони хочуть бути в місті, щоб захистити свою власність від мародерів, які нагрянуть після урагану, і замовили номери тут, бо знають, що Французький квартал ніколи не затоплюється. Жодне стихійне лихо не зачепило його за всю історію Нового Орлеана, і маленька Катріна не стане винятком. — Жінка відчинила вікно. Всередину увірвалися звуки якоїсь мелодії. Вулицею проходив оркестр. Амая висунула голову у фрамугу й розгледіла — наскільки їй дозволив вузький провулок — численну групу музик, що жваво крокували вперед.

— Музики, — сказала вона, повернувшись до кімнати. — Не думала, що вони лишилися в місті після евакуації.

— Є дві категорії істот, які ніколи не покинуть Новий Орлеан: музики та привиди.