Диригент

— Того дня на Ґальвестон обрушилася тропічна буря. Втім, вона була не надто сильною і не завдала особливої шкоди — лише повалила дерева й вибила шибки у вікнах. Жодних загиблих чи поранених. Батько не пішов на роботу, тому що керівництво його фірми порадило всім працівникам лишитися вдома. Ендрюси нещодавно перебралися до міста; вони ніколи не були на узбережжі під час урагану. На думку детектива, певної миті вони відчинили одне вікно, внаслідок чого вилетіли шибки з кількох вікон. На тілах не було видно слідів від порізів, ні ран, заподіяних уламками скла. Щоправда, на зап’ястях батька були відмітини, але слідчі вирішили, що він сам себе поранив, коли намагався вчинити самогубство. На місці події не виявили жодних поворозок, мотузок чи шнурів. Безлад, що панував у будинку, був спричинений поривами вітру, що потрапляли всередину крізь розбиті вікна. Ця деталь не була вирішальною і вважалася поодиноким фактом, тож її не згадували у звіті. Нельсон сказав, що не насмілюється поклястися, у якому напрямку були розвернуті голови, бо для цього треба переглянути матеріали справи. Однак він майже певен, що то був північний напрямок.

— Трясця! — вирвалося у Амаї. — Чи буде цього достатньо для сеньйора Дюпре, аби визнати справу терміновою?

Джонсон попрощався з Такер і набрав номер Дюпре. Він повідомив про останні відкриття й уважно вислухав начальника. Амая пильно вдивлялася в його обличчя, силкуючись визначити їхні наступні кроки.

— Він наказує нам їхати до університетського містечка, проте наполягає, щоб нас супроводжували Білл і Булл.

— Гадаєте, вони досі внизу?

— Так, — відповів Джонсон, складаючи світлини в теку. — І мені здається, що вони непогано там влаштувалися. Власниця готелю сказала, що той бар довгий час був борделем Мей Бейлі й, вочевидь, зберігає певний сексуальний шарм і донині.

Усміхнувшись, Амая кивнула. Вона таки вгадала, припустивши, що жінка розповідала цю історію всім постояльцям.

13. Глухоніма печаль

Елісондо

Енґрасі з огидою піднесла руку до обличчя і струсила залишки павутиння.

Вона довго стояла навколішки в найнижчій частині горища, шукаючи різдвяні іграшки. Як це зазвичай траплялося, жінка знайшла геть непотрібні речі. Коробки з одягом, який вона носила колись давно, гуляючи вулицями Парижа; тонни написаних від руки конспектів французькою мовою, що збереглися з часів навчання на факультеті психології; книжки, що заповнювали полиці будинку, де вона жила з коханим чоловіком. Прикраси й спогади, що раніше мали неабияке значення, а нині видавалися чимось далеким і безповоротно втраченим, наче якесь інше, прожите життя, яке передувало її нинішній реінкарнації, переродженню в новій подобі. Відкинувши картонні кришки, вона нахилилася таким чином, щоби світло, що осяювало сходи, впало на її годинник. Час пролетів непомітно. Амая вже давно мала би повернутися.

Енґрасі відступила до люка і вже збиралася спускатися, коли побачила маленьку дерев’яну скриню, яку теж привезла з Парижа. Аж раптом вона зітхнула, подумавши про те, що містилося всередині й нікуди не поділося. Жінка поставила ногу на першу сходинку і перед тим, як сповзти на другу, підняла кришку достатньо високо, аби засунути руку до скрині й витягти звідти об’ємний пакунок. Піддавшись пориву, вона запхала його під куртку й швидко спустилася на перший поверх, встигнувши розгледіти на іншому кінці горища ящики, повні зеленого ялинкового серпантину. Енґрасі покликала дівчинку, сподіваючись, що та тихенько, мов миша, прошмигнула до будинку, поки вона поралася на горищі.

Вікно, розташоване впритул до іншого, зовсім темного вікна, перетворилося на дзеркало, де вона бачила власне відображення: скуйовджене волосся, насуплені брови, велика опуклість під курткою. Треба було негайно подбати про цю знахідку. Смикнувши за ланцюжок, Енґрасі дістала золотий ключик. Нахилилася до єдиної шухляди буфета, де був замок, відчинила її, поклала пакунок всередину, замкнула й сховала ключик під одягом. Взяла телефон зі столика біля канапи й інстинктивно набрала номер. Слухаючи гудки, жінка приклала руку козирком до лоба, аби краще бачити вулицю. На другому кінці дроту пролунав теплий голос її брата.

— Пекарня Саласара. Слухаю вас.

Якби Енґрасі не була така стривожена, вона б усміхнулася. Її брат, який завжди буркотів по телефону щось незрозуміле, останнім часом демонстрував гарні манери, що, безсумнівно, пояснювалося впливом його вишуканої дружини.

— Хуане, ти не бачив Амаю? Вона у тебе вдома?

— Ні, її тут немає.

— Просто вона ще не повернулася, і я хвилююсь.

— Мабуть, заговорилася з якоюсь шкільною подругою. Сутеніє рано, і здається, що надворі вже ніч, але зараз лише пів на сьому.

— Хуане, я вже казала тобі, що дівчинка завжди йде прямісінько додому і затримується лише тоді, коли бачиться з тобою. От я й подумала, що вона навідалася до тебе. Може, грається зі своїми сестрами. Ти певен, що їх немає на задньому патіо?

— Ні, Росаріо вмовила їх повернутися раніше, пообіцявши, що вони разом прикрашатимуть різдвяну ялинку. Дівчата були в захваті.