Диригент

Дюпре кивнув. Він пам’ятав жваву сусідку Няньки. Двоє чоловіків, п’ятеро дітей.

— Вони теж не поїхали. Селета давно овдовіла. Три роки тому в неї стався інсульт, і вона прикута до ліжка. Про неї дбає молодший син Боббі. Хороший хлопець. Боббі має стару машину, яка далеко не доїде, однак він пообіцяв, що витягне нас звідси, якщо ситуація стане кепською. Подейкують, що міська адміністрація облаштує «Superdome» під тимчасове укриття.

— О боже, няню! — бідкався Дюпре. — Ти маєш на увазі стадіон?

— Ним скористаються в разі потреби. Це надійне місце. Покійний батько Боббі будував «Superdome»; Боббі каже, що стадіон розташований над рівнем моря і його фундамент зроблений з бетону. Запевняє, що службові коридори — справжній бункер. — Вона з усмішкою вказала на вівтар. — До того ж ти знаєш, що я завжди була вболівальницею наших святих[4].

Дюпре спробував усміхнутися, але губи не слухалися, скривившись у ледь помітній гримасі. На його обличчі з’явився занепокоєний вираз. Він повернувся до дверей кухні, що лишалися відчиненими, і підхопив свій пакунок із порога. Простяг його Няньці зі словами:

— Я подумав, що тобі знадобиться ось це.

Вона зачинила двері, взяла пакунок, поклала на стіл і перерізала ножем мотузку й тканину, що їх використав Мейр для обгортання. Уважно оглянула вміст посилки, покрутила деякі предмети в руках. Зазирнула у шовковисті конверти, почитала наліпки, написані витіюватим почерком Мейра, й піднесла пакетики ближче до свічок, роздивляючись те, що було всередині слоїків і пудрениць. Зрештою Нянька розвернулася до Дюпре.

— Я маю лише один сумнів. Чого ти прагнеш, mon cher? Віддалити ураган чи привабити його?

15. Жалоба

Новий Орлеан, Луїзіана

Джозеф Ендрюс Джуніор був одягнений у джинси й толстовку з логотипом Тулейнського університету. Волосся було надто довгим спереду — пасма спадали на блакитні очі, підкреслюючи білу шкіру. Він чекав на них, усівшись перед книжкою за конференц-столом у ректорському кабінеті. Однак хлопець не читав. Його плечі були опущені, очі прикуті до підлоги. Амая спостерігала за ним із коридору й водночас уважно слухала те, що шепотів їм ректор:

— Він чудовий хлопець і обдарований студент. Ми дуже підтримуємо його, особливо після того, як дізналися про його особисту трагедію. Він ніколи не виходить за межі університетського містечка, живе у студентському гуртожитку. У липні й серпні нікуди не поїхав — записався на курси лінгвістики та літератури. Коли міська адміністрація видала наказ про евакуацію, ми облаштували укриття в головному корпусі для тих, хто захоче лишитися тут. Я знав, що Джозеф буде одним із них.

— А це безпечно?

— Головний корпус витримав натиск інших ураганів, — мовив він, немовби даючи гарантію.

Амая помітила, що з тілом Джозефа Ендрюса Джуніора відбулася певна трансформація, коли вони увійшли до кабінету. Він розпрямив спину, напруживши м’язи плечей таким чином, що, попри його худорлявість, вони чітко окреслилися під тканиною толстовки. Підняв голову й суворо зиркнув на них з-під темних пасом. Опустив погляд лише для того, щоб перевірити посвідчення обох агентів. Тим часом Джонсон відрекомендував себе. Вони домовилися, що він розпочне розмову, а потім відступить у тінь. Джонсон думав, що такий молодий хлопець, як Джозеф Ендрюс, краще поладнає з Амаєю, аніж із ним.

— Добрий день, сеньйоре Ендрюсе. Ми — агенти ФБР. Джонсон і Саласар. Нам хотілося би поставити вам кілька запитань. Чи можу я називати вас Джозефом?

— Ти не агентка ФБР, — мовив він до Амаї. — У твоєму посвідченні написано «тимчасове». Скільки тобі років? Двадцять два?

Джонсон схрестив руки на грудях і відступив на крок назад, дозволивши своїй напарниці грати першу скрипку. Він угадав. Попри удавану ворожість, Джозеф волів розмовляти з нею.

— Мені двадцять п’ять. Так, це правда, я не агентка, а інспекторка поліції, яка тимчасово співпрацює з ФБР. Але він, — вона вказала в бік Джонсона, — справжній агент. Ми входимо до складу розвідувальної групи. Хочемо поговорити з тобою про те, що сталося з твоєю родиною.

Хлопець гірко посміхнувся.

— Те, що сталося з моєю родиною... З моїми близькими нічого не сталося. Так говорять про хвороби, нещасні випадки, катастрофи. А мою родину було вбито. Я торочу про це вісім місяців. Чому ФБР зацікавилося нашою справою саме зараз?

Джонсон втрутився у розмову. Він висловлювався обережно, бо не хотів обнадіювати хлопця інформацією про відкриття справи: це рішення ще не було прийняте.

— Ми лише бажаємо уточнити деякі подробиці. Нам цікаво, чому ти вважаєш, що твою родину вбив якийсь незнайомець.

— Я бачив свого батька мертвим. На його обличчі були сліди від ударів, неначе він бився з кимось.

Джонсон із сумнівом глянув на Амаю, і вона одразу зрозуміла підтекст. Ендрюс міг битися зі своєю дружиною, яка намагалася захистити себе.

— А ще я добре знав мого батька. Він ніколи не завдав би нам шкоди, — додав хлопець.

Джонсон кивнув. Він часто чув таке пояснення.

Джозеф звернув увагу на цей жест.