Диригент

Вийшовши з крамниці, Дюпре піднявся вулицею Урсулінок, після чого попетляв кількома провулками, безпідставно подовживши свій маршрут до Треме, аби пройти біля кладовища. Він знав, що часу обмаль, і не міг собі дозволити гаяти дорогоцінні хвилини на відвідини. Однак, попри всі ці довгі роки, Дюпре розумів, що його вабив той самий інстинкт, якому він підкорявся, коли був малим хлопчиком і прямував сюди, немовби його вів компас, що завжди вказував на могилу батьків. Він побачив двох робітників, що залізли на драбини й знімали з темної огорожі брезентовий плакат із рекламою пішохідних екскурсій кладовищем.

— Друже, ми зачиняємось, — попередив один із них, помітивши незнайомця, який спостерігав за ними.

— Я зайшов лише на хвилинку. Хочу переконатися, що усипальня моєї родини витримає натиск урагану, — відповів він, не сумніваючись, що його прийняли за туриста, який відбився від групи.

Робітник уважно оглянув вбрання Дюпре і з підозрою спитав:

— Якої родини?

— Famille

Дюпре-Сабр’є, — спокійно відказав він.

— О так, звісно, мсьє, — мовив робітник, пропустивши його.

Дюпре звернув ліворуч і рушив углиб, усвідомлюючи, що кладовище відрізняється від його дитячих спогадів: воно збільшилося і водночас зменшилося. Проте він відчув знайому тривогу, коли йому довелося протискатися між похованнями, значно нижчими рівня вуличного асфальту через болотистий ґрунт. На багатьох могилах важко було прочитати імена небіжчиків. Він дістався кінця проходу і зупинився, шукаючи очима склеп. Побачене неабияк засмутило його. У пам’яті зберігалася усипальня, що на півтора метра височіла над землею, і скромний кам’яний надгробок із викарбуваними іменами батьків. Нині ж бічні сторони були настільки пошкоджені, що стало видно буру цеглу. Плита розбилася і тріснула в одному з кутиків. Ґрунтова волога намалювала темну пляму, що в’їлася в камінь. Бруд поширився майже всією поверхнею, мов сіра мантія, що набувала зеленуватих відтінків на літерах — якби він не знав цих імен, йому б не вдалося розібрати їх. Заздалегідь знаючи, що це нічим не допоможе, він протер тріщини пучками пальців і на якийсь час заціпенів, мовчки втупившись поглядом у літери, неначе вони значили для нього геть усе або, навпаки, були позбавлені будь-якого значення. Почувся металевий скрегіт ланцюгів, якими робітник зачепив огорожу (він, ясна річ, зробив це навмисно). Оскільки Дюпре прийшов без підношення і обирати було ні з чого, він нахилився, підняв із землі уламок сірого каменя, що відколовся від усипальні, й поклав його під іменами батьків, після чого подякував робітникам і поспішив до виходу. Йому уявлялося, як вітер підхопить його маленький дар і понесе далеко від надгробка, під яким стільки років покоїлися не лише його батьки, а й найпохмуріші спогади. Він запитав себе, скільки страшних таємниць Катріна зможе винести назовні.

Дюпре рушив вперед. На вулиці Маре його зупинив новоорлеанський поліцейський патруль і попросив показати документи. Поліціянти запитали, куди він прямує, і нагадали про необхідність евакуювати містян. Він затримався лише на кілька хвилин. Його відпустили, щойно він витягнув посвідчення. Коли патруль поїхав, чоловік подумки подякував їм за те, що вони не наполягли на тому, щоб подивитися на вміст пакунка в його руках.

Пройшовши між яскраво розфарбованими будинками, він спустився до частини району, що здавалася занедбаною. Вікна більшості осель були темними, хоча о цій порі лампи зазвичай мають бути запалені. Із подвір’їв зникли крісла-гойдалки й горщики, а на арках колихалися осиротілі ланцюжки, з яких звисали папороті й лози. Мешканці, які не захистили вікна дошками, обмотали віконниці ланцюгами й замками. У деяких дворах скупчилися родини, налаштовані тікати в автомобілях, ущерть забитих речами, які їм не хотілося лишати тут.

Аж тут Дюпре побачив його. Безперечно, то був один із найгарніших будинків на всій вулиці. Реальність, як завжди, відрізнялася від дитячих спогадів, тож цей дім видавався йому меншим, ніж він пам’ятав. Не змінилося одне — Нянька чудово доглядала за ним і тоді, і тепер — пофарбовані жовтим стіни, біла ліпнина довкола великих вікон і маленьких темно-зелених віконець. Коли він був малим, Нянька сотні разів перефарбовувала дім лише тому, що їй подобалося міняти кольори. Будинок мав два поверхи й чотири величезні вікна, що виходили на вузьке подвір’я, трохи більше за балкончик. Крім того, у дворі розкинувся невеличкий сад, оточений низьким білим парканом. Він штовхнув хвіртку і побачив, що на стовпчиках висять хвилеподібні яскраві намиста Марді Гра, з-поміж них Нянька обрала зелені, золотаві й фіолетові, аби вшанувати своє рідне місто й привабити справедливість, багатство і віру.