Диригент

Енґрасі повісила слухавку, нічого не відповівши брату. Вона одягнула щільне пальто, сунула ключ у кишеню і вийшла надвір.

Хуан мав рацію: здавалося, що настала ніч і було значно пізніше, ніж насправді. Тогорічна тепла осінь затягнулася, і перші зимові холоди заскочили зненацька мешканців долини, загнавши їх додому. Вдалині блимали фари кількох автомобілів, які перетинали міст у напрямку вулиці Сантьяго, але жодної людини не було видно. Світло ліхтарів, прикріплених до фасадів будинків, розливалося на вологій землі, малюючи жовтогарячі візерунки, що не доходили до невеличкого муру, за яким плескалася вода. Енґрасі не бачила річку, проте відчувала її присутність, неначе йшлося про холодну живу істоту, — вона текла внизу і час від часу відносила грудки землі, нагадуючи про крихку рівновагу на суші. Приклавши руку до грудей, жінка обмацала маленький ключ, стиснула губи й пришвидшила крок, розриваючись між необхідністю розшукати дівчинку і бажанням не знайти її там, де вона могла перебувати.

Будинок її брата був одним із найкращих в Елісондо. Хуан купив його у старого холостого контрабандиста, який не пошкодував грошей на зовнішнє оздоблення фасаду, хоча внутрішня обстановка була дуже скромною — така ж стриманість зазвичай притаманна чоловікам родом із Бастану. Вхідні двері у формі арки вели прямісінько до переднього саду, де колишній власник посадив дві чудові плакучі верби, що обрамляли прохід. Коли верби розрослися і віти схилилися до землі, чоловік — роздратований таким стрімким ростом — звелів обрізати дерева через те, що вони майже повністю затуляли розкішний фасад. Після третьої обрізки він здався. Хуан був переконаний, що саме ця вагома причина спонукала його продати будинок. Попри те що розлогі крони ніколи не скидали все листя, верби ставали менш пишними з першими зимовими холодами.

Діставшись входу, Енґрасі уздріла золотаве світло, що лилося з вікна вітальні, осяюючи частину саду. Попервах вона не побачила дівчинку, і нею знову оволоділи змішані почуття — полегкість і острах. Однак, коли її очі призвичаїлися до напівтемряви, вона помітила щось дивне на темному стовбурі. Їй не вдалося визначити, що то було, оскільки мозок казав, що перед нею морська зірка, а це здавалося неможливим. Наблизившись, вона зрозуміла, що Амая обіймала дерево, яке тримало її, мов кохану дівчину, а бліда морська зірка, що ввижалася їй, виявилася маленькою, побілілою від холоду рукою, що висунулася з-під рукава червоного светра. Товстий стовбур верби повністю приховував дівчинку. Лише тоді, коли вона нахилялася вперед, її личко ледь виднілося серед темних віт, що падали з дерева, мов ручаї сліз. Амая теж плакала.

Енґрасі нахилилася, пролізла під вітами, обійшла дерево з іншого боку й накрила своєю долонею рученьку дівчинки; її здивувало, що шкіра виявилася теплою — дерево неначе перетворилося на коханця, який прагнув віддати все своє тепло. Зі свого нового положення Енґрасі побачила те, на що дивилася Амая. Росаріо розсунула завісу. Всі лампи, вочевидь, були запалені, що дозволяло добре розгледіти, що відбувається в глибині кімнати. Навпроти широкого вікна стояли мати й сестри Амаї — усміхнені й веселі, вони прикрашали ялинку, не підозрюючи, що за ними хтось стежить. Енґрасі завмерла, мовчки спостерігаючи за стражданнями племінниці. Вона не знала, які слова підібрати, як переконати її, що так чинити не годиться і їм треба піти звідси. Та аргументи не знадобилися. Коли минуло кілька секунд, Амая прибрала руку з дерева, натягнула рукав на пальці й витерла сльози. Потім вона вийшла зі своєї схованки, знову простягла руку тітці й мовила майже благальним тоном:

— Ходімо додому?

Енґрасі не відповіла, не в змозі вимовити ні слова. Серце калатало так, що стукіт болісно відлунював у горлі; їй хотілося стільки всього сказати, але доводилося мовчати. Вона поцілувала дівчинку, кивнула і взяла її за руку, готуючись вертатися назад. Перш ніж вони покинули свій прихисток під деревом, Енґрасі озирнулася, немовби почувши чийсь поклик. На неї з вікна дивилася Росаріо. Половина її обличчя лишалася в тіні, однак мерехтливі вогники ялинки дозволили на мить роздивитися, що вона посміхалася і підморгувала їй. Енґрасі міцніше стиснула долоню Амаї і потягла її на вулицю, відчуваючи, що ніжність, яка переповнювала її хвилину тому, змінилася всепоглинальною люттю, до якої — вона мала це визнати! — домішувався страх.

14. Нянька. Різнобарвний будинок

Новий Орлеан, Луїзіана

Вечір суботи, 27 серпня 2005 р.