Диригент

— Аргументи, які дають тобі підстави думати, що твоя родина була вбита незнайомцем, який проникнув до будинку. Щось іще, крім знання, що твій батько не скоїв би такого злочину. — Амая трохи нахилилася вперед і дещо наполегливо мовила, заохочуючи його відповісти: — Що саме є найбільш суперечливим? Ти знав їх краще, ніж будь-хто, і мені добре відомо, що кожен із нас наділений умінням інтуїтивно відчувати все, що відбувається з тими, кого ми любимо. Розкажи мені. Зізнайся, що ти відчув нутром. Мало бути щось серйозне, те, що не зміг побачити детектив Нельсон. І навіть тисячі детективів не побачили би цього, бо вони не мали емоційного зв’язку з твоїми рідними. Ти єдиний, кому це до снаги. Що то було?

Джозеф ошелешено дивився на неї, його дихання трохи прискорилося, і вона була певна, що він ось-ось зробить важливе зізнання. З іншого боку, вона розуміла, наскільки йому сумно — його переповнювала особлива печаль, що викликає цілковиту байдужість до всього. Якусь хвильку Амая побоювалася, що він сховається у свою шкаралупу й нічого не скаже. Джозеф відвів погляд і спрямував його на ту саму невидиму точку, але миттєво повернувся звідти й позирнув на неї.

— Скрипка, — рішуче сказав хлопець. — Скрипка без смичка, яка згодом зникла.

Джозеф

Джозеф Ендрюс Джуніор запевняв усіх, що ні на мить не повірив, ніби його батько вбив решту родини. Саме це він казав і стояв на своєму, хоча не розкривав усієї правди. Його впевненість похитнулася, щойно він опинився перед детективом Нельсоном. Той тип старанно виявляв співчуття, проте його голос видавав істинне ставлення, яке полягало в тому, що насправді він не співчував йому, а жалів його. Джозеф умів інтуїтивно вгадувати почуття інших людей. Він розумів, що жалість детектива означала приблизно таке: «Було б краще, якби він загинув разом зі своєю родиною і не переживав цього жаху». І саме це принизливе ставлення з боку детектива породило сумніви в його душі. Він запідозрив, що Нельсон щось знав і приховав від нього цю інформацію. Чоловік поводився так, наче мав неабиякий досвід, бачив найгірше й призвичаївся до цього. Джозеф психологічно готував себе до того, що може побачити, коли переступить поріг батьківського будинку. Не вдаючись у подробиці, Нельсон розповів йому, у якому стані був будинок, коли поліція приїхала туди: безлад, розбиті вікна... Що більше Джозеф відганяв моторошні образи, то яскравіше його уява малювала трупи у вітальні, кров на підлозі, запах страху. Він знав, що не готовий увійти туди, що побачене назавжди змінить його життя, але вибору не було. Сусід — той самий чоловік, який написав заяву на брата Джозефа, коли той потоптав його сад, той самий, який знайшов тіла вбитих, — виявився хорошою людиною. Щойно поліція дала дозвіл, він найняв робітників і попросив їх вкрити розбиті вікна дерев’яними панелями, а також ретельно все вимити. Він спробував пояснити це хлопцеві, коли вів його до дверей.

Усього цього кошмару, до якого Джозеф готувався, просто не існувало. Вкрай розгублений, він слухав і осмислював пояснення доброго самарянина, але водночас шукав плями крові на підлозі, намагався відчути запах смерті, виявити якусь ознаку трагедії, що сталася тут. Та нічого не знайшов. Жодного натяку на те жахіття. Натомість він побачив наплічник брата на вішаку біля вхідних дверей. Захоплено вдихнув ніжні пахощі білих орхідей — улюблених квітів матері, розставлених по всій вітальні. Позирнув на абстрактну картину в блакитних тонах, що вирізнялася на тлі білосніжних стін (сестра намалювала її торік, на уроці образотворчого мистецтва, і вони перевезли це полотно з Сакраменто). Перевів погляд на телевізор з величезним екраном, який батько купив, пообіцявши, що вони разом дивитимуться футбол; коли мати почула ці слова, вона закотила очі під лоба, прикинувшись роздратованою. Він відчув їхню присутність усім своїм єством. Складалося враження, буцімто вони пішли в кіно або на закупи й будь-якої миті повернуться. Джозеф почувався виснаженим; він був звичайним хлопцем, який повернувся додому й потребував спілкування із сім’єю. Попрощавшись із добрим сусідом, який вперто відмовлявся лишати його на самоті, він зачинив за ним двері. Несподівано сповнився сил, неначе підживившись енергією своїх близьких, якою були просякнуті ці стіни. Чітко зрозумів, як діяти далі. То був його будинок, і він має жити в місці, де витали душі його рідних. Таке рішення видавалося більш ніж логічним, тим паче що він досі фігурував у списках студентів, зарахованих до університету. Необхідно перевезти бабусю до Ґальвестона й оселитися тут.

Коли хтось помирає, родичі небіжчика часто замислюються над тим, чого б він бажав, якби не втрутилася смерть. Чи хотіли б його рідні, щоб їхній син чи брат лишився тут після того, що трапилося?